Офіцер «Азову» Лемко: «Ми можемо міняти світ»

У цьому інтерв’ю говоримо про формування, ключові етапи і розвиток корпусу, роль і культуру фанатського середовища, важливість пам’ятування полонених, лицарську війну, пріоритет людини над дронами і роботу з молоддю та українською діаспорою.

Із фанатського сектора в «Азов»

— Коли саме ви долучилися до «Азову»?

— Вперше прийшов на рекрутинг у вересні 2014 року. Я активний учасник Революції гідності, з перших днів був на Майдані. Ми з хлопцями думали, чи йти в Самооборону¹Форма самоорганізації громадян під час Революції гідності. чи в інший підрозділ добровольчий.

Я з фанатського руху львівських «Карпат», ми між собою давно зналися, дружили до всіх активних дій. Частина наших хлопців пішла, і ми підтягнулися до них. Всі наші пішли в «Азов». Мене не хотіли брати, бо було дуже багато добровольців, а в мене освіта будівельна. Але включився один зі «стовпів українського націоналізму» (я його так називаю) — кумівство. Зробили кілька дзвінків, за мене поклопотали і забрали свої хлопці.

Я прийшов короткострижений в бомбері «Бандерштат»²Всеукраїнський «фестиваль українського духу», що з 2007 року проводиться щоліта в Луцьку та околицях. і з сумкою військовою. Мене поселили в кімнату до хлопців з Волині. Ми тоді клубами дуже сильно ворогували, але нічого, ми зараз з ними досі дружимо.

— «Азов» об’єднав багатьох представників різних футбольних рухів. Як ви ладнали?

— Під час Майдану зробили перемир’я і почали спілкуватися, бо мали спільного ворога — Московію. Це нонсенс в історії світового фанатського руху.

— Фанатський рух став рушійною силою багатьох добробатів. Це люди з патріотичною позицією та націоналістичною філософією. Як вона формувалась? 

— Фанатський рух України — це велика, дуже різнобарвна екосистема, яка об’єднувала ідейних людей. І це дуже сильно вплинуло на виховання молоді. Я один з таких молодих. Зараз багато людей з фанатського руху обіймають великі посади в Україні і за кордоном.

Коли ми їздили в Крим на виїзд, ходили з хлопцями по історичних руїнах в Севастополі, по музеях. Якби не фанатський рух, я би України не побачив. В кожному місті, куди ми приїжджали, нас зустрічали хлопці-фанати, і проводили екскурсію. 

Інтелектуально ми підростали, вивчали нашу історію. Мали критичне мислення. І всі ми добре розуміли, що у нас ворог — Московія. І питання часу, коли буде з ними війна. 

— Яких людей на початку об’єднав «Азов»?

— Окрім молодих ідейних фанатиків, як я, були ще інтелектуали, історики і бізнесмени. Можна назвати «Азов» природним явищем, яке масштабувалося. Зараз «Азов» вже об’єднує країни: у нас є інтернаціональний батальйон, і повірте, там такі хлопці, що про кожного можна окремі історії писати.

«Ми стали авангардом українського війська»

— Говорячи про історію «Азову», ви виділяєте три ключові періоди, важливі в його історії. 

— Перша глава (батальйон) — це в нас Андрій Білецький⁵Український військовий, бригадний генерал, командир Третього армійського корпусу., потім Черкас⁶Ігор Михайленко — український військовий, підполковник Збройних Сил України, командир 53 ОМБр у складі 3 армійського корпусу., Мосе⁷Максим Жорін — український військовий, заступник командира Третього армійського корпусу, командир полку «Азов» (2016—2017), підполковник ЗСУ., друга глава (як я для себе беру) — це друг Редіс⁸Денис Прокопенко — український військовослужбовець, бригадний генерал, командир 1 корпусу НГУ «Азов». і Маріуполь, а третя глава в нас після Маріуполя. Зараз ми вже четверту пишемо, вже корпус (із квітня 2025 року. — ред.).

5 травня 2026-го нам буде 12 років. У 2019 році дуже швидко почали розвиватися, порівняно з іншими підрозділами України. Ми стали певним авангардом українського війська, ми задавали темп, і це була дуже велика відповідальність. Зараз ще важче, проте дуже приємно, що в українському війську є конкуренція (слава Богу, здорова).

Є десятки підрозділів, які швидко масштабуються і розвиваються. Це нонсенс у світовій реформі війська. Нашу війну будуть вивчати, як ми колись вивчали світові війни. Ми вже дійшли до того, що ділимося досвідом, навчаємо.

— Багато ваших побратимів у період 2017–2019 років залишали армію. Що тримало вас? 

— Цікаво було розвиватися як військовий, були різні задачі, нові технології, все інше. Плюс ми розуміли, що не могли всі піти, що це мало якось закінчитися або продовжитися.

Я тоді був старшим офіцером мінометної батареї, тому не міг просто лишити підрозділ свій. А якщо б хотів лишити, то повинен був підготувати для себе заміну, а готувати офіцера — від двох років.

Кожен знайшов свій шлях. На той момент можна було робити те, що більше до душі. Нам тоді до душі припало військо — сумніваюся, що хтось жаліє про це зараз. І робити перерви важко, потім доганяти це все.

— Що глобально змінилося з приходом Редіса як командира?

— Дисципліна, системне навчання і культура солдатоцентричності. У нас було побудовано три цикли: підготовка до полігону, полігон, відпочинок. Друг Редіс ввів культуру навчання, тобто ми завжди розвиваємось.

І головне, що він безпосередньо брав участь у цьому. Ми жили на полігоні нон-стоп. І це дало результат у Маріуполі. І зараз дає результат. Цінності, які були впроваджені другом Редісом, продовжуються і масштабуються. Дуже приємно дивитися, що «Азов» виріс не тільки у військовому контексті, а і ментально, інтелектуально. «Азов» зараз запрошують на міжнародні платформи — і не лише військові, а й культурні, соціальні. І повірте, там ми не гірше себе показуємо, ніж на полі бою.

Це така колосальна робота. Але ми розуміємо, що треба робити, поки є шанс змінювати нашу країну в кращу сторону. Ми вже можемо і світ міняти. Це теж факт, треба це розуміти. Треба вище думати, ніж Україна наша. Думаю, це все попереду.

Полон: вижити і пам’ятати

— Ви розповідали, що багато їхніх військовослужбовців висловлювали повагу до вас за те, як гідно ви боронили Маріуполь. Це б мало говорити про якесь визнання?

— Вони (російські військові. — ред.) прийшли, як нормальний військовий професіонал, і сказали: «Хлопці, ми 20 років воювали по всіх точках світу, але ви самі топові рекси». Як вони сказали, крейзі мени (англ. crazy men — шалені чоловіки. — ред.).

Коли ми були в полоні в Оленівці, до нас приходила спецохорона і дуже багато було хлопців з фанатського руху. Вони добре розуміли, які клуби в нас, хто між собою ворогує, хто з ким спілкується.

Росія хотіла зробити аналог «Азову» в себе. Позбирали фанатів з різних рухів, але їм не пішло і вони розсипалися, бо не було ідеї.

— Велика імперія, яку треба розширювати — це вже ідея.

— Де ідея, а де імперія? Це різні речі.

Я з ними спілкувався вживу. Вони імперіалісти, але в них так побудована ця система, що 3 – 7 % керують масами, і все. Вони вбивають критичне мислення, а людина без критичного мислення стає біомасою, якою легко керувати. Вони зробили таку політику і вона на них працює.

— Що мотивує ці 7 % залишатись у системі?

— Страх. Вони розуміють, що є головні, які можуть у будь-який момент все змінити. Вони не хочуть опускатися до мас, хочуть життя хорошого. Вони добре розуміють, що якщо ти щось криво скажеш, неправильно зробиш, то швидко будеш крихти їсти. 

Ви ж знаєте їхні методи. Для них нормально підірвати, вбити свого. Як сказав один ГРУшник¹³Представник Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ., буде Путін, буде інший, але імперія жити буде. Я йому пояснював, що імперії довго не живуть, і вони це дуже добре розуміють. Але, як кажуть, поки є час, треба жити і працювати.

— Чи було щось нове, що ви зрозуміли про росіян, перебуваючи в полоні?

— Між ГРУ і ФСБ дійсно складні відносини, це видно було дуже сильно. 

У них репресивна машина дуже сильна. Ми це вже переросли, тобто не моє покління, а наших батьків, навіть бабусь. І ми досі бачимо відлуння післявоєнних репресій. Розумієте, яка це психологічно важка травма? 

Після теракту в Оленівці¹⁵У ніч з 28 на 29 липня 2022 року росіяни вчинили спланований теракт щодо військовополонених, обстрілявши Волноваську виправну колонію у селищі Оленівка, де утримувались оборонці «Азовсталі». Внаслідок теракту загинули щонайменше 53 українські захисники, ще 130 дістали поранення. нас спакували і відвезли в Донецьк. Лікарки, які ходили біля нас, плакали, нам допомагали, бо бачили, що приїхали голі, обгорівші, всі з пораненнями. Мені без анестезії, без жодних препаратів витягували осколки. Лікарі мого віку казали: «Терпи, козаком будеш», але зробили нормально. Вони розказували, що в Буковелі відпочивали, а самі з Петербурга були. Тих, які мають критичне мислення, там дуже мало, і вони бояться, що будуть репресовані. Для них це нормально, вони інших методів не мають. Машина пропаганди дуже сильна. 

— Те, що трапилось в Оленівці — показова розправа?

— Так, вони хотіли підбити наш моральний дух. Але навпаки всіх розізлили. Вони зараз тримають наших хлопців у полоні і не розуміють, що ми в більшості воюємо заради того, щоб витягнути наших із полону.

Я їм ще в полоні говорив, що наші хлопці дуже сильно будуть мстити. А вони своїми діями навпаки нас ще більше стимулюють воювати проти них. А що буде, якщо з такою геометричною прогресією йтиме?

Наша перша мета — це наші хлопці, які в полоні сидять. Ви ж знаєте, що у нас хлопці помирають у полоні, вже є підтверджені випадки, що помирають не через здоров’я, а повертають тільки з інвалідністю.

— Що під час перебування в полоні допомогло вам зберегти гідність?

— Оточення. Коли нас привезли в Оленівку, почали сортувати. Заходили в кожен автобус і питалися, хто з «Азову». Нас виводили і в окремі бараки садили, щоб ми не робили «азовізацію» по всій Оленівці, аби було легше контролювати.

Так вийшло, що розподілили в барак, де всі мої друзі були. На той стан нормально сиділи: допомагали один одному, спілкувалися про все в світі. Ми розуміли, що чим менше люди матимуть вільного часу, тим легше їм буде. Старалися створювати різні гуртки: заняття з вивчення англійської мови, історичні, релігійні, ділилися своїми історіями з подорожей, читали книги. Спілкування та допомога тримали розум в ясності і свіжості.

Обов’язково працювало «радіо», де всілякі плітки передавалися. Хтось пішов на допити, побачив, які списки готують, відповідно, може, скоро буде якийсь обмін. Отак в надії ми жили. Потрошку різним способом воно вивозилося, щоб не думати про фізичне, про їжу, воду, бо там страшне було. Треба було розум переключати, щоб він не тягнувся за фізичними емоціями.

— Вже після чотирьох років, як ці події відбулись, які спогади в пам’яті найбільш яскраві?

— Коли переправа¹⁷Імовірно, йдеться про переправу через річку Кальміус із правого на лівий берег Маріуполя у квітні 2022-го. була наша і, плюс, ракета в бункер¹⁸8 травня 2022 року російські військові атакували бункер «Магазин 20» на «Азовсталі» авіабомбами.. Це один із найважчих днів у Маріуполі. Оленівка, зрозуміло, бо таке не забудеш. Це з таких критичних.

На «Азовсталі» я вперше в житті бачив, як летить бомбардувальник, як вони скидують бомби. Страшно було, але красиво дуже. Якби ми сиділи тільки на тих важких моментах, то можна було б мозгами полетіти. Ум кожній маленькій речі шукали щось веселе і старалися це масштабувати, і допомагало.

— Чи вплинуло це на ваш світогляд?

— Однозначно. Бо коли ти обмежений в їжі, пересуванні, емоціях, часі, багато людей відкриваються з іншої сторони.

Не можна прив’язуватися до матеріального і водночас собі в чомусь відмовляти, мовляв, відкладу на кращі часи. Я не знаю, що завтра буде. І, зрозуміло, друзі. Хлопці, які дійсно проявили себе в полоні, на «Азовсталі». Це люди, які перевірні, і як не крути, вони найщиріші і віддані.

— Що люди мають пам’ятати про Маріуполь і його захисників? 

— Хлопців, які загинули, віддали життя своє. Це хороші хлопці, дуже. І пам’ятати цивільне населення, яке там загинуло. Це десятки тисяч людей. І це треба пам’ятати, розказувати.

На той момент «Азов», оборона Маріуполя, «Азовсталі» були ідейним натхненням для українського народу, для всього світу. Ми більше зробили на стратегічному, геополітичному рівні. І будь-хто з наших скаже, що до них були десятки дзвінків хлопців, які воювали по різних ділянках фронту України, і казали: «Скажи моїм хлопцям слово, ми йдемо воювати заради вас».

— Велика частина азовців досі залишається в полоні. Що люди в Україні та у всьому світі можуть робити, щоб вони мали шанс вийти?

— Перше, про що питають хлопці, коли виходять, чи за них пам’ятають і чи допомагають їхнім сім’ям, близьким. У нас є велика традиція кожної неділі збиратися, пам’ятати в різних частинах України і світу наших полонених. Чи це буде двоє людей з картонками, чи троє, але крапля до краплі — і вже є ціла кружечка води.

Головне, щоб вони не пропали з інформаційного простору. Щоб завжди було чути, хто такі азовці. Чи це буде картонка біля дороги, чи пост у фейсбуці, чи футболка «Free Azovstal Defenders» тощо. Способів достатньо. Дуже багато роботи триває за лаштунками. Багато нам людей допомагають. Але вони відпускають малими списками.

Нещодавно був крайній обмін, були хлопці наші. Вже з’їздили до них, привітали, шеврони виручили, прапор. Потроху хлопці будуть відновлюватись. Коли дзвоню, то найперш говорю, щоб відпочили. Ми стараємось перші дні їх не чіпати, бо вони були в інформаційному вакуумі. Тисячі дзвінків, тисячі відвідувачів, плюс інформація за ці роки — то трошки важкувато.

Хтось повертається, хтось бачить себе в цивільному житті, але всі, хто виходять, працюють для того, щоб витягнути наших хлопців із полону.

«Азов» і корпусна реформа 

— Рік тому почалась корпусна реформ²¹Реформа, що додає в структуру війська рівень корпусів, які організаційно стоять над рівнем бригад.а, стільки ж «Азов» є корпусом. На якому етапі зараз корпус?

— Ми маємо план десь до трьох років, наразі до екватора доходимо. Вже закінчуємо збирати нашу операційну зону, бригади корпусні. Пройшли корпусні навчання з партнерами, провели навчання внутрішні. Як «екзамен» у нас була Добропільська операція²²У серпні 2025 року підрозділи 1 корпусу «Азов» зачистили від окупантів населені пункти на підступах до Добропілля., тоді вдалось сформувати кістяк офіцерів, сержантів, вищого офіцерського складу. Це була робота нон-стоп, 24/7. Ми зробили висновки з цієї операції і зараз стараємося впроваджувати нові підрозділи, створюємо артбригаду, полк БпЛА. Інтелектуально ми вже виросли дуже добре. Нам зараз тільки треба більше засобів враження. Лицар у нас є, кінь є, ще треба лук, щит хороший, меч, пістоль і клинок. Ми зараз таке збираємо, щоб мати більше можливостей наносити ворогу ураження.

— Яка ситуація зараз з укомплектованістю корпусу?

— Людей ніколи достатньо не буде, як і озброєння. Потрошки люди йдуть, переводяться. Тобто вже самі приїжджають і просять, щоб ми їх забрали до себе. Роботи ще багато, бо нові підрозділи треба сформувати, забезпечити. Купити пістоля — найлегше, що можна зробити. Треба до пістолів і патрони, і порох, і обслуговувати це все, і навчитися правильно використовувати. Артилерійська бригада, полки БпЛА, загони спеціального призначення, підрозділи тилу, медичні підрозділи повинні мати своє забезпечення.

— Раніше в «Азову» була репутація, що більшість людей є добровольцями. Як зараз ситуація з цим?

— Рекрутинг у нас є, йдуть хлопці і дівчата. «Контракт 18-24»²⁵Програма добровільної військової служби за контрактом на особливих умовах для громадян віком від 18 до 24 років. непогано себе показав. Забираємо тих, кого можна забрати з СЗЧ²⁶Самовільне залишення частини без відповідного дозволу., є мобілізовані. Я б не сказав, що це погані люди. Просто до людей треба підхід правильний, щоб був коефіцієнт корисної дії максимальний.

У нас нема такого, що, мовляв, я доброволець, а ти мобілізований, отже ти нижча каста. Не дай Бог, якщо дізнаємося, присікаємо це дуже сильно. Ми взяли до себе бригади з Нацгвардії: «Буревій», «Червона Калина», «Кара-Даг». У жодному разі не хотіли втрачати їхньої суб’єктості. У них є свої командири, історія, колектив. Більшість цих людей мобілізовані, але хлопці воюють не гірше, а в деяких речах кращі показують результати. І це класно, це треба показувати і масштабувати.

— Як можна зараз окреслити смугу відповідальності корпусу?

— Це окрема операційна зона, за яку відповідає корпус. Це десятки кілометрів. Кожна смуга різна, це залежить від обставин, рельєфу місцевості.

Сталі командири і правильна система управління показують результат. В ідеальному світі корпус є окремим суб’єктом зі своєю ділянкою фронту, підрозділами, засобами забезпечення, а також іншими підрозділами, як працюють по всій лінії розмежування.

— А чому це зараз ще не працює?

— Бо ділянки фронту зараз нестабільні. Найбільша проблема — що немає резерву людей.

Треба розуміти, що будь-яка ротація підрозділу — це втрата території, втрата людей. Якщо на одній ділянці фронту тишина, можна проводити ротації, то на іншій велика активність. Потрібно знайти дві ділянки фронту, де буде плюс-мінус однакова ситуація. Наразі складно робити ротацію, але, думаю, до цього дійдуть.

 «У нас зробили культ дронів і все»

— На донецькому напрямку «Азов» вже досить давно. Зараз ворог просувається досить активно, під загрозою Слов’янськ, Краматорськ. Чи може з цими містами трапитись те, що було з Авдіївкою, Бахмутом?

— Їм політично потрібно захопити Донецьку область. Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка — це найбільша агломерація зараз на Донеччині. Противник старається туди лізти. На полі бою йому не дуже вдається, тому він прийняв тактику КАБами²⁹Керована авіаційна бомба — один з видів авіаційних боєприпасів, оснащений аеродинамічними поверхнями та системою наведення., дронами знищувати міста. Це не нова тактика, ми це бачили вже в Маріуполі.

Ми помітили, що в противника зараз важко з особовим складом, це видно на полі бою. Як не крути, «Старлінки»³⁰У лютому 2026 року доступ до Starlink для росіян був заблокований, що спричинило масові перебої зв’язку, але окупанти продовжують шукати доступ до терміналів. повпливали на їхню систему управління військами. На 2026 рік у росіян нова тактика, визначена міністром оборони — безпілотні системи. Зараз вони масштабують батальони і полки БпЛА.

Є два варіанти: або вони готуються до глибокої оборони, або розуміють, що піхоти нема і потрібно робити офіційну мобілізацію. Але для такої мобілізації треба «повод», як вони кажуть. Я вважаю, для них 2026-й буде дуже цікавим.

Ми ростемо в безпілотній, ракетній, управлінській системі. Класно, коли кажуть, що ми запустили більше дронів, ніж вони. Ми перекриваємо логістику противника в Донецьку, тобто дронами контролюємо об’їзну Донецька, логістичний шлях Маріуполь-Донецьк, трасу. У них вже прийшли накази виводити штаби, вивозити районне зосередження техніки, склади за Донецьком. Це все спільна робота різних підрозділів.

— Ви нещодавно писали, що некоректно говорити про війну дронів, адже так стирається роль людини. Враховуючи розвиток безпілотних систем і збільшення кілзон, піхота вимушена проводити на позиціях набагато більше часу. Як роль піхоти буде трансформуватись?

— Піхота однозначно є і буде. Земля рахується тоді, коли стоїть нога піхотинця, а не НРК³³Наземний роботизований комплекс — транспортний засіб, який функціонує без наявності на борту людини, але яким дистанційно керує оператор., FPV-дрон чи якийсь робокоп (фантастичний кіборг. — ред.).

Це я говорив на стратегічному рівні. Як не крути, гроші знайдемо, а людей нам ніхто не дасть, ніхто не верне цих людей. Ми запускаємо дрони на 300 тисяч доларів кожну ніч. Але в нашого військового зарплата 1500$, 1000$, у рядового 500–800$. Це нонсенс. Дрони — це інструмент. Створення, тактика застосування, розвиток дронів продумують люди, а в нас зробили культ дронів і все. Ми неправильно рухаємося, бо людей забули.

Як я наводив у статті, це природа війни. З’явились порох, автоматична зброя, авіація, танки, але за сотні років цієї природи війни ключовою була людина і нам не можна від цього відходити. Так, я прихильник, щоб на позиціях замість людей у мене сиділи роботи, але його треба зробити, контролювати і правильно застосувати.

Зараз ми хочемо від цього відмовитися і лише залишити дрони. Це неправильно, бо людина найголовніша. Знаєте, що найбільш образливо? Росіяни це зрозуміли. Так, у них проблеми з людьми, але вони б’ють по містах, по енергетиці, щоб морально «вбити» людей.

— Як захистити людину в окопі та бліндажі?

— Тими ж дронами, артилерією, правильним застосуванням цієї людини. Є можливість відправити людину на передову, де вона сидить в «зеленці», де при першій можливості загине чи отримає поранення, і її неможливо буде вивезти, а можна забрати людину в багатоповерхівку, але перед нею зробити кілзону на 10-20 кілометрів, де буде мінування дистанційне. Також будуть дрони, щоб прикривати, наносити ураження і для логістики, чи НРК, чи октокоптер³⁵Безпілотник з вісьмома моторами, має відносно велику вантажопідйомність і стабільність., щоб людина могла поміняти батарейку до рації, поїсти, боєприпаси отримати і не виходити, а при пораненні приїде НРК й евакуює. Але роботу потрібно планувати, контролювати і правильно застосувати, а це робить людина.

— Тобто в майбутньому безпосередніх стрілкових контактів може не бути?

— Буде, бо придумають протидію дронам. Думаю, за кілька років ми повернемось до механізованих колон, танків, до нормальної війни лицарської, а не «оцього читерського дрона». Ми так жартуємо між собою. 

Іде еволюція цієї війни. Тактика міняється, але її теж люди міняють, а не дрони. Стан піхоти минулого року і зараз — це кардинально різні методи застосування (говорю за наш корпус, бо розумію, що не у всіх такі умови).

«Я в хорошому шоці з українського народу»

— Який ваш улюблений історичний період України?

— Думаю, між Першою і Другою світовими війнами у нас був дуже непоганий. Але, на жаль, ми дуже мало знаємо про Русь. 

Це показує нашу велику геополітичну цінність в цьому світі. Пропаганда Московії побудована на тому, що є Русь, [нібито] єдиний слов’янський народ, а центром цього був Київ. Ця пропаганда дає в штангу, бо вони «великі», але центр в Україні. 

Я дуже багато дивлюся історичних документалок українських: скільки в нас є цікавого в історії, цікавих людей, а московська машина сотні років вбивала нашу ідентичність. Згадайте часи Петлюри і Скоропадського³⁷Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала до усвідомлення власної державної незалежності., коли всі думали, що України не буде. Але історія з хором і піснею «Щедрик» вражає. Коли думаєш, що України вже немає, серед бетону проростає квіточка і весь світ чує пісню українську.

— Багатьом зараз бракує згуртованості, яка була під час Революції гідності і в лютому 2022 року. На вашу думку, в якому стані зараз суспільство?

— Я не вважаю, що ми посварилися зараз. Говорю на своєму рівні, бо я їжджу країною і спілкуюся. Є операційні непорозуміння, але як приходить хоч мінімальна біда, ми об’єднаємося.

Під час навчання в KMBS (Києво-могилянська бізнес школа. — ред.) ми робили аналітику минулого року щодо пропаганди. У нас зараз один із найбільш згуртованих періодів за всі наші часи незалежності. Я взагалі в хорошому шоці з українського народу. Не знаю, який би народ світу пережив те, що ми переживаємо сотні років.

— Ви розповідали, що цілеспрямовано співпрацюєте з українцями, які за кордоном, щоб люди відчували цей зв’язок і допомагали. Водночас в інфопросторі є певний поділ на тих, хто лишився, і тих, хто виїхав, зокрема нелегально. Які кроки вже варто робити, щоб оцю прірву зменшувати?

— Потрібно спілкуватися. У нас одна з найбільших діаспор світу, яка має велику мережу церков із величезними парафіями. Ми їх не використовуємо ні політично, ні на рівні дипломатії, а це величезний ресурс. Є багато країн, які правильно і дуже грамотно використовують свою діаспору. Потрібно спілкуватись і нести інформацію про Україну через свою діаспору, зокрема пам’ять про наших хлопців, які в полоні. Уявіть, якщо підняти всю нашу діаспору у світі, щоб кожної неділі виходили з плакатами. Це маси людей!

Ми помітили, що вони хочуть спілкування. Діаспора не повинна відчувати себе покинутою. Це ж не перша хвиля еміграції, була велика хвиля після Першої світової війни, після Другої, через Голодомор. У Канаді й США є цілі райони українців, їх треба правильно використовувати (в хорошому сенсі цього слова).

Вони там починають жити, вчитися, народжувати дітей. І буде ще більше дітей. Зараз є багато випадків, коли приїжджають військові з Канади, Америки, які мають українське коріння. Кажуть, що вони українці в третьому поколінні, і для них бути на війні, допомагати — це честь.

І вони відчувають, що з ними працюють. Я думаю, це гарний і важливий вплив на деякі геополітичні рішення. Сподіваюся, це хтось розуміє так само, як я, і працюватиме.

— Водночас ухвалюють закон, який дозволяє молодим людям до 22 років включно залишати Україну. Наскільки це рішення зважене?

— Молодь — це наше золото, яке треба берегти і любити. Це наші майбутні покоління. У мене не буде сил відбудовувати Україну, це робитимуть наступні покоління. Бо ми своє здоров’я потратили. 

Виїхало багато, але не всі. Чи вони вернуться? Думаю, якщо будуть хороші умови і все закінчиться, повернуться деякі. А з тими, які не повернуться, будемо працювати. 

— Ви були залучені у реформу про зміну дисципліни «Захист України» в школах. Чому так охоче долучилися і які результати?

— Бо це наше майбутнє покоління, і якщо ми з ними не будемо вже працювати, буде біда. Коли ми розуміємо, що ворог від нас ніде не втече, ми повинні вміти збирати, розбирати зброю, вміти літати дронами, знати тактичну медицину.

Мене в школі дуже тригерила ДПЮ (допризовна підготовка юнаків. — ред.), це моя дитяча травма була. Коли прийшли з Міністерства освіти з запитом, що потрібна допомога, ми одразу включились.

Зараз у школах запровадили «Захист України» для 9-10 класів. Діти вивчають тактичну медицину, БпЛА, тактику, мають сучасні кабінети цікаві. Після цього має йти «воєнка» в університетах. Потрібно зробити нормально цю службу, для цього треба теж реформа. Це важко, довго, але це реально зробити. 

Цього року будемо підбивати підсумки. Поки все йде нормально. Ми знову зіштовхнулися з зарплатами вчителів, але від дітей тільки хороші приклади. Навіть якщо дитина закінчивши школу виїде за кордон, вона вже повинна розуміти і бачити реальність, що відбувається і що в ній чекає. Маємо ком’юніті дітей, які закінчили перший рік, це хороші позитивні діти. Навіть ті, що виїхали за кордон, виходять там на акції. Навіть якщо одна дитина вийде з картонкою про наших хлопців, це хороший результат за кордоном. 

— Що вирізняє цей підхід від того, який використовують росіяни в своїх школах?

— Те, що ми не вбиваємо в наших дітях критичне мислення, ми даємо їм вибір, а росіяни своїм дітям не дають вибір взагалі. Там працює ідеологічна репресивна машина. А у нас дуже демократичний підхід.

— Впроваджувати зміни, здається, дуже виснажливо. Що допомагає вам не зневірюватись?

— Близькі, хлопці мої, хлопці, які в полоні, і натура моя. Поки є можливість і здоров’я, треба це все робити. Не знаю, наскільки мене хватить, але поки ще хватає.

Є моменти, коли зрада тотальна, але воно проходить і все нормально потім. Є різні методи, але близькі — перш за все.

— Якби у вас була можливість звернутися до наступних поколінь українців, яке послання ви хотіли б їм залишити? 

— Мій девіз: сила в розумі. Вчіться, розвивайте своє критичне мислення і бережіть один одного. Спільними зусиллями будь-які вороги і будь-які перешкоди нам не важкі. І завжди треба думати перед тим, як діяти.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.