Герой України Хорус про шлях «Азову» і Маріуполь

Говоримо з одним із наймолодших командирів у Силах оборони України про те, як «Азову» вдалося пройти випробування Маріуполем і зрештою вирости до бригади і корпусу; що вирізняє дисциплину азовців і чого ніколи не зрозуміє людина, яка не була в полоні. А також про місце емоцій на війні та якості, які мають опанувати українці, щоб вистояти. 

Добропільська операція і західне озброєння

— На якому напрямку зараз працює «Азов»?

— Раніше працювали під Торецьком — Нью-Йорк, Неліпівка, Щербинівка, район Клебан-Бицького водосховища. Там діяли окремі підрозділи, зокрема 6 батальйон спецпризначення. На початку 2025 року він відокремлювався від бригади й виконував завдання на покровському напрямку, але згодом повернувся. Зараз ми всією бригадою перейшли на добропільський напрямок, і противник в цілому розуміє, що ми тут працюємо.

— Яка ситуація тут зараз і як вона змінювалась від моменту вашого заходу на цей напрямок? Чого очікуєте від противника надалі?

— Як тільки ми зайшли в смугу на цей напрямок (це було пів року тому), активність противника була достатньо висока. Зараз вона суттєво знизилась, підрозділи противника понесли втрати. Але противник не полишає спроб просунутися на Добропілля, на Родинське і далі. Зараз ми фіксуємо аномально високе перегрупування підрозділів у смугу бригади. Але ми теж готуємось.

— Якою була роль «Азову» у стримуванні противника на добропільському напрямку влітку минулого року¹Влітку-восени 2025 року Сили оборони розсікли так званий Добропільський виступ противника і відновили контроль над втраченими територіями.?

— Ми показали, що наявними силами і засобами можна проводити активні контрнаступальні дії, знищувати противника навіть невеликими підрозділами, які були тут зосереджені.

Багато бригад перейшли на корпусну систему²Реформа, що додає в структуру війська рівень корпусів, які організаційно стоять над рівнем бригад. — і це була хороша демонстрація її ефективності, а також управлінських навичок офіцерського складу бригад корпусу, які активно брали участь у цьому.

Не всі підрозділи ще працюють у смузі нашого корпусу, але ми до цього рухаємось і найближчим часом це питання закриємо — перший корпус буде виконувати завдання штатними підрозділами. Але тут ключове навіть не якою бригадою керуєш, важливо як керуєш і як делегуєш обов’язки.

Я сказав, що це радянщина — абсолютна централізація процесів. Через це багато процесів досі перебувають у верхніх ешелонах управління. Багато начальників звикли, що все вирішується особисто командиром. У нас натомість майже повна децентралізація і делегування управління — кожен відповідає за свій напрям і є в ньому компетентним.

— Враховуючи необхідність взаємодії з іншими підрозділами, як вдається зберігати та впроваджувати власні рішення і методи роботи?

— Люди дослухаються до нас. Зараз ми вже маємо авторитет, бо всьому світу продемонстрували ефективність і управлінських, і технічних рішень. Якщо пропонуємо допомогу — вона майже завжди приймається. Якщо даємо рекомендації — їх здебільшого дотримуються. Так само і ми дослухаємось до підрозділів із сильним досвідом.

— Чи є зараз якісь обмеження, які переживає «Азов»?

— Є певна недовіра, підозра у людей, які не дотичні до «Азову», особливо серед західної аудиторії. Нещодавно були в США, нам пропонували провести інтерв’ю і запитували коментарі з приводу неонацизму. ІПСО як працювало, так і працює.

Виживає той, хто пристосовується. Нам довелося пристосовуватися. Менше засобів, менші ресурси. Багато хто (навіть із суміжних підрозділів) думає, що «Азов» — це топ по забезпеченню. Але коли бачать реальний стан справ, часто здивовані. У державному військовому напрямі ми досі відчуваємо проблеми із забезпеченням.

— Чи є у вас західне озброєння?

— Так, є зразки. Десь куплено волонтерами (те, що ми замовляли з Великої Британії). Десь отримали від держави, але я б не сказав, що це велика кількість.

— Чим зумовлене це обмеження?

— Не знаю. Як кажуть: хто їде, на тому й їдуть. Мовляв, навіщо вам більше, якщо ви і так можете виконувати завдання?

У той же час зараз дуже багато дотичних до війська людей піднімають проблему того, що в нас активно множаться нові військові частини. І оці нові частини отримують більше людей, техніки й іншого, не маючи такого досвіду, як мають ефективні підрозділи.

— Це наслідок управлінської некомпетентності чи частина стратегічних рішень?

— Думаю, так намагаються масштабувати успішні кадрові й управлінські рішення: є батальйон, який добре себе показує, і його масштабують до рівня полку. Це призводить до того, що ресурс доводиться розпорошувати на багато новостворених підрозділів.

З іншого боку, є системи зі старими радянськими підходами або офіцерами із запасу, які мають нижчий рівень компетенції. І щоб таку систему змінити, потрібні дуже сильні спеціалісти і багато ресурсу — це складно.

Я інколи соромлюсь оцінювати інші підрозділи — там дуже багато нюансів. На жаль, військо — це не Макдональдс. Тут не може людина ззовні прийти і оцінити, як воно працює, навіть якщо її пустять «на кухню».

— Ви служите в підрозділі з 2017 року. Як він змінився і трансформувався за цей час?

— 2017 рік став вирішальним для визначення головного вектору руху через позицію командування. І до 2022 року ми цього притримувалися. Я вважаю, що це нас і врятувало. Ми мали п’ять років на підготовку, а могли піти трохи іншим шляхом.

Другий етап — полк був дуже сильно побитий після боїв у Маріуполі. Втрати, полон, поранені. Ми раніше з такими втратами не працювали, не мали такого досвіду.

Пам’ятаю, коли приймалося рішення ставати бригадою, я був серед тих, хто казав: «Залишімося полком». Але рішення було прийнято — формувати бригаду, далі корпус. Це історично унікальна історія: станом на травень 2022 року полк був розбитий, але завдяки процесам і людям ми виросли з полку до корпусу. І зараз це, думаю, найкращий корпус у світі.

— Редіс писав, що «Азов» — це не локальний феномен, а прототип армії нової епохи з власною адаптивною системою ведення війни. Які ключові підходи в управлінні та організації роблять це можливим?

— Мотивація у всіх дуже різна: хтось заради мільйонів прийшов, хтось віддати борг державі, хтось ще з інших причин. Але те, що реально об’єднує — це корпоративна культура. Ми працюємо заради однієї мети: знищення противника, звільнення територій, виконання завдань, збереження життя особового складу. І розуміємо, що набір інструментів у нас майже не обмежений. Це такий феномен мислення, комбінування підходів, корпоративної культури і мотивації людей, який дозволяє нам діяти як армія нової епохи, як сказав Редіс.

Дисципліна і внутрішня культура

— Піхотинці зараз тривалий час перебувають на позиціях — по 100, 200 днів і більше. В яких умовах зараз воює піхота і скільки людей у середньому одночасно перебуває на позиціях?

— Це сильно варіюється від умов. В середньому це 20, 30, 40 діб. І це сучасний виклик для командирів: забезпечення особового складу на позиції. Тобто тепер ми маємо турбуватись не тільки про бойові завдання, а й про доставку всього необхідного.

І задача командира — щоб людям було максимально нормально функціонувати, бо коли підрозділ у підвищеній готовності, ти маєш зробити все можливе: забезпечити, організувати і вже потім ставити задачу.

Я постійно повторюю: ми працюємо на солдата. Просто спілкуйтеся з підлеглими, запитуйте, що треба, щоб вони виконали завдання. Бо в кінцевому рахунку це і є головне — щоб наказ був виконаний, а люди залишались здатними його виконати.

— Піхота на позиціях постійно працює в умовах ризику й виснаження. Як у таких умовах ви підтримуєте психологічну стійкість бійців?

— Треба просто з ними говорити. Запитати: як справи вдома, як справи на службі, чи потрібна якась допомога. Це має бути історія не просто всередині підрозділу — це має бути історія командира.

Я працюю на нього (бійця. — ред.). І я б хотів, щоб коли настане момент і буде стрілецький бій — щоб він знищив противника, залишився цілий, виконав завдання і повернувся.

— У військовому середовищі ходять різні чутки про методи дисципліни в «Азові», зокрема про фізичні покарання чи «виховні роботи» за порушення. Як насправді працює система заохочень і покарань у підрозділі?

— Є різні покарання, тому що це індивідуальний підхід. Знаю дуже меркантильних офіцерів штабу, для яких деприміювання — це найбільший удар, бо у відрядження чи відпустку вони і так не ходять.

Покарання має бути відчутне для кожного, бо кожен боєць має свої сильні і слабкі сторони. З кимось можна просто поговорити і для нього це буде ефективно. Для когось — інші методи.

— Що азовці не пробачають всередині підрозділу?

— Зраду. Якщо не беремо її до уваги, то я думаю, що кожен має право на помилку. Приймай свою вину, приймай покарання, вставай і повертайся.

— Не можу не згадати про загальну проблему у війську — вживання стимулюючих речовин або алкоголю. Чи стикається підрозділ із такими випадками?

— По-перше, вживання таких речовин у нас сприймається як «не норм». По-друге, це покарання: депреміювання, роботи і так далі. В середовищі, де це не вважається нормою, таких випадків буде набагато менше. Чи вони будуть? Будуть.

Напевно, найжорсткіше покарання для людини, яка щойно прийшла — це залишити підрозділ. Найбільше заохочення в «Азові» — це людське ставлення. І втратити його — це серйозно. Бо коли є проблеми — до тебе ставляться по-людськи: допоможуть, вислухають, підтримають, вирішать побутові речі, фінансові, будь-які. І таких заохочень багато. Тому я вважаю, що плюсів тут набагато більше, ніж мінусів.

— Чи спостерігається зараз регрес у мотивації чи інших характеристиках особового складу?

— Усі добровольці, які накопичувалися за роки АТО, ООС, пішли на війну в 2022-му році або ще раніше. Зараз таких людей набагато менше. Але якщо кажемо про мобілізаційний ресурс, то ми програли цю війну через те, що цивільні не завжди здатні нести відповідальність за інформаційну гігієну. Зрозуміло, є порушення з боку ТЦК, з боку цивільних осіб. Для мене, як для людини, яка ще до повноліття взяла зброю в руки, незрозуміло, звідки цей тваринний страх. І Росія цим користується, нагнітає це. І зараз, думаю, навіть росіянам не треба багато ресурсів вкладати, тому що ми вже самі цю машину запустили.

Є втрати, каліцтва, поранення, полон — це війна. Але що там по мужності, хоробрості, культурному коду? Можна воювати, навчатися, знищувати противника, виживати і бути ефективним. Є дрони — безпечніше, є штаб, є РЕБ, логістика. Армія — це великий спектр забезпечення.

— Воїном стають чи народжуються?

— Мені 26 років, я начальник штабу бригади, був у полоні. Чи думав я 15 років тому, що якось так все буде? Ні.

Знаю дуже багато випадків, коли людина розкривається в бою. Відбувається якесь народження чоловіка. Є бійці закриті і сором’язливі, але виконують бойові завдання разом із досвідченими, пліч-о-пліч.

Тому воїнами не народжуються — ними стають. Треба трішки сміливості. Це як стрибок із парашутом: один крок — і все. Далі все автоматика робить за тебе.

— За час повномасштабного вторгнення змінювалися й меседжі, з якими підрозділи зверталися до людей для рекрутингу. Як сьогодні достукатися до людей, які досі не долучаються до війська?

— Для мене все просто: якщо нас тут не буде, то умовний Ванька прийде і робитиме що завгодно з моєю рідною землею. Окупаційні війська — не ті, хто дотримується доктрин і правил. Вижити цивільному на окупованих територіях, через які проходить лінія бойового зіткнення, майже нереально.

Ми воюємо з Росією. І раніше (з боку противника. — ред.) це були кадрові офіцери, контрактники, які ще розуміли, що таке військова честь. Зараз — мобілізовані зеки, для яких ці поняття взагалі відсутні. І тому я тут. І тому інші мають тут бути.

— Чого зараз найбільше бракує для ефективності?

— Людей і технічних засобів — це найбільші прогалини. Я не знаю, як в інших бригадах, але реально не вистачає людей не тільки на піхоті. Мені потрібні дронщики, логісти, діловоди, кадровики — це великий об’єм людей.

Ми як бригада маємо великий набір інструментів для розвідки, ураження, спостереження, виявлення. Намагаємось утримувати цей набір максимально широким, щоб вчасно застосовувати в потрібному місці. Але для цього потрібні засоби: снаряди, техніка, ресурси, і, можливо, менш централізоване управління.

— На вашому рівні є відчуття, що це покращується?

— Глобально — так. Наприклад, у 2023 році було до 15 виробників дронів, а вже у 2026-му — більше тисячі. Ми (Україна. — ред.) виробляємо не мільйон, а більше двох мільйонів дронів на рік. Противник адаптується, і ми також — логістика, командири, процедури. Це постійний круговорот змін, який іде в режимі реального часу під потреби і обставини бою.

Оборона Маріуполя. Полон

— У травні — річниця виходу захисників із «Азовсталі» через російську окупацію. Що досі виринає у пам’яті, коли згадуєте оборону «Азовсталі»?

— Найголовніше — це люди. Люди, які загинули, які в полоні. Про них ми щодня згадуємо: хтось мовчки, хтось у розмовах.

Бо люди в Маріуполі робили абсолютно неможливі речі — з військової, фізичної і моральної точки зору. Інколи комусь здається, що подвиг оборони Маріуполя переоцінений. Моя думка — він недооцінений. Військові експерти (хто має фахову освіту і досвід) підтвердять, що змоделювати подібну оборону практично неможливо.

Це була надто довга оборона. Це не тільки про військову модель, а й про психологію: ти постійно в оточенні, і виходу фактично немає. Вихід — або поранення, або дуже мала ймовірність евакуації гвинтокрилом. Бої не зупинялись, без їжі, води, достатньої кількості боєприпасів. У військовій історії такого, здається, ще не було. Це унікальний випадок.

— Ви багато розповідали про окремі епізоди оборони Маріуполя. Чи можете загалом описати, як це відчувалося в той момент?

— Було страшно. Пам’ятаю перший бій. Спочатку трохи замешкався. Потім думаю: ми стільки часу навчалися, планували, треба робити те, чому навчався. Підготовка і колектив дозволили швидко адаптуватися. Ми знали, що робити: як знищувати противника і як не бути знищеним.

Це було 15 квітня 2022 року під час прориву на «Азовсталь», форсування річки Кальміус. Ми були в складі крайньої групи, яка мала здійснювати перехід після прориву. Противник виявив нас і відкрив артилерійський вогонь. Так отримав поранення. Мене евакуювали офіцерською групою. Три старших офіцери переправили через річку і врятували мене.

— Можливо, це дивне запитання, але чи є щось із того, що відбувалося тоді на «Азовсталі», за чим ви сьогодні сумуєте?

— За чим я сумую — це за людьми. Багато побратимів, на жаль, загинуло, і деякі досі в полоні. За самим містом сумую. Моя дружина родом із Маріуполя, і їй це важко. Для мене Маріуполь був просто приємним і красивим містом, а для неї це рідне місто. І вона дуже важко переживає, що Маріуполь втрачений. Переживала і контрнаступальну операцію (2023 року. — ред.), бо тоді стало зрозуміло, що ці плани складно реалізувати.

— Чи є на війні місце емоціям?

— Точно немає. Це повинен бути холодний розрахунок. У війні виграє той, хто менше помиляється. Ми повинні воювати не з піхотинцем на полі бою, а будувати мислення так, щоб воювати з командиром противника. Ми формуємо систему так, щоб противник помилявся. А емоційні рішення — це дуже часто неправильні рішення.

Хочеш помститись — тоді спокійно, на холодну голову сплануємо і проведемо успішну операцію. Або як мінімум не допустимо додаткових втрат. Це треба тримати під контролем. У Маріуполі в мене був такий випадок після загибелі побратима — я був дуже близький до імпульсивного рішення, але не прийняв його.

— Що допомогло опанувати себе?

— Оточення навколо, люди, які там були, офіцери штабу. Я тоді навіть дружину набрав. Люди навколо — найбільша цінність. Вони є запобіжником від таких помилок.

— В історії «Азову» було багато трагічних подій, коли злочини, скоєні Росією, залишаються безкарними або розслідуються дуже повільно — зокрема теракт в Оленівці⁵У ніч з 28 на 29 липня 2022 року росіяни вчинили спланований теракт щодо військовополонених, обстрілявши Волноваську виправну колонію у селищі Оленівка, де утримувались оборонці «Азовсталі». Внаслідок теракту загинули щонайменше 53 українські захисники, ще 130 дістали поранення.. Чи є в такому контексті місце емоціям?

— Я впевнений, що кожного воєнного злочинця РФ знайде або своя куля, або своя відповідальність — через суд, через інші механізми. Я в цьому впевнений і в цьому регулярно переконуюся. Ми не притримуємося якогось джентльменського кодексу в сенсі, що «він колись був воєнним злочинцем, а зараз цивільний». За скоєні злочини вони будуть відповідати — або перед судом, або, як кажуть, перед вищою справедливістю.

— Як до вас ставилися в полоні?

— Хто як. Був цивільний медичний персонал, який ставився добре, був і той, хто ставився погано. Те саме стосується і військових, які нас охороняли, допитували — дуже різні люди. Але ми заслужили повагу противника, це факт.

— Що під час перебування в полоні допомогло зберегти гідність?

— Книжки і побратими, які були разом зі мною. Підтримували один одного, навіть коли не вірили в ті слова підтримки, які казали. Коли в тебе немає свободи і немає розуміння, що буде через годину — це дуже важко. Ти не знаєш, що буде завтра. Або знаєш, що завтра не буде того, чого ти хочеш. І це ще складніше.

— Коли з’явилася віра в те, що ви повернетеся?

— Дозволив собі про це подумати, коли вже побачив кордон. Бо навіть коли зрозумів, що я в Білорусі, думав, що Лукашенко буде як третя сторона тримати військовополонених. І коли вже побачив прикордонників, тоді подумав, що можна трохи повірити, щоб не «засмоктуватись» емоційно. Я не знав, що їду на обмін — ніхто, напевно, не знав.

Потім кажуть: «Пашко, на вихід». Я не знаю, куди я збирався. Взяв пляшку води, буханку хліба, теплі шкарпетки — і все. Більше нічого не було.

— Що стало важливим?

— Усвідомлення цінності свободи найбільше. Бо для багатьох це достатньо абстрактне поняття. Всі кажуть, що ми боремося за свободу. Але дуже мало людей справді усвідомлює, що це таке — коли ти можеш робити, що хочеш. Бути вільним. І навіть зараз, якщо дехто каже, що в Україні через воєнний стан обмежуються права і свободи — це неправда. Я відчуваю себе тут цілком і повністю вільним у всьому.

І навіть якщо хтось напише книгу, зніме фільм або зробить науково-дослідницьку роботу на цю тему, все одно людині, яка цю свободу не втрачала, буде вкрай складно зрозуміти її ціну.

«Бути терплячими і сміливими»

— Про що свідчить те, що частина суспільства зараз займає обережну або відсторонену позицію? І чи може це змінитися лише через особистий досвід пережитого?

— Є така формула: погані часи народжують сильних людей, сильні люди народжують добрі часи, добрі часи — слабких людей, слабкі люди — знову погані часи. Сподіваюсь, що ми не в цьому колі, але я бачу тут проблему.

Україна не виборювала незалежність у повному сенсі цього слова. Були визвольні змагання УНР⁷Ідеться про національно-визвольну боротьбу українського народу протягом 1917—1921 років. Зрештою Українські етнічні території були розділені між Українською СРР, Польською Республікою, Румунським королівством та Чехословацькою Республікою., але в 1991 році все відбулося через зовсім інші історичні причини. І середньостатистичний українець тоді (як і частково зараз) міг думати, що це просто «звалилось на голову» — що ми стали незалежною державою.

А сильні держави — це ті, хто за свою незалежність боровся. Ми боролися за державу, але незалежність отримали не як прямий результат цієї боротьби, і тому її цінність була недооцінена.

— Чи достатньо ми згуртовані та свідомі в цій ситуації?

— Думаю, зможемо дати якусь реальну оцінку, коли війна закінчиться. Проте вже зараз зрозуміло, що є категорії суспільства, які мені неприємні. Сподіваюся, це найменша частка, тому що зараз більшість мають складати люди, які дотичні до війни. Бо це боротьба за наше виживання.

Висновок простий: ми — незалежна держава, українці — нація, яка має право на свій вибір. Ми його зробили, і ніхто не має права нам щось пред’являти. Якщо цей висновок буде засвоєний — чудово. Якщо ні, я не знаю, чи вистачить мене ще на другу кампанію.

— Ще недавно Слов’янськ і Краматорськ вважалися відносно безпечними, але зараз потерпають від КАБів і дронових атак. Яким ви бачите їхнє найближче майбутнє?

— З приводу Краматорська і Слов’янська я достатньо песимістично налаштований. Це буде руйнування і поступове згасання. Та ж Костянтинівка: ще рік тому це було безпечне місто, зараз — руїни, там йдуть стрілецькі бої.

— Ви згадували ці міста як приклади болісних втрат. Як ви особисто проживаєте це відчуття, зважаючи на ваш зв’язок із цими містами та досвід роботи в них?

— Часто згадуємо, працюючи з картами: «а ми ж там колись їздили на машині», а тепер там противник. Це болісно, бо за будь-яку територію віддаються людські життя. І розуміння, що відвоювати це потім ще складніше, інколи майже нереально. І це втрата, яку треба усвідомити і далі зосередитись на роботі.

— Що ми, як українці, мусимо робити, щоб мати шанс вистояти?

— Думаю, треба бути терплячим і сміливим. Бо я не знаю, коли війна закінчиться. Думаю, не завтра і не в цьому році. І навряд чи в наступному. Все це рухається в перспективі з 2014 року, тому терпіння треба мати. Треба мати хоробрість, щоб перебороти свої страхи. І визнати помилки, які були допущені, бо для цього теж потрібна величезна хоробрість, якої не всім вистачає.

— Яке послання ви б хотіли залишити майбутнім поколінням українців?

— Мені колись побратим подарував запальничку, на якій був вигравіруваний вірш: «Терпи, терпець тебе шліфує…»⁹Цитата з вірша Василя Стуса.. Якби я тоді не переборов себе, не перетерпів, то, напевно, втратив би все, що було зроблено. Тому я думаю, що треба так і йти далі.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.