Марсі Шор: «Не вірю в імунітет до фашизму»

Марсі Шор — докторка історичних наук, дослідниця Східної Європи, завідувачка кафедри європейської інтелектуальної історії в Університеті Торонто. Авторка книжки «Українська ніч: історія революції зблизька» та інших праць. У цій розмові вона розмірковує, чому війна, розпочата Росією в Україні, має незвичайну моральну ясність, чому демократичні інститути більш крихкі, ніж нам хотілося би вірити, та що насправді потрібно для дива революції.

Далі — пряма мова Марсі Шор.

Про революції та інтервенціонізм

Чи можна назвати операцію США у Венесуелі встановленням демократії? Я не експертка з цього питання, але у випадку з Венесуелою¹На початку січня 2026-го США завдали ударів по столиці Венесуели Каракасу, захопили й вивезли президента Ніколаса Мадуро та його дружину. Трамп навіть не намагався прикидатися, що йдеться про демократію. Він цілком чітко дав зрозуміти, що йдеться про нафту. Крім того, хотів, аби на сторінці Вікіпедії з’явилося його фото як тимчасового президента Венесуели, адже він — це майже самопародія на неронівський нарцисизм²Грандіозний нарцисизм проявляється через демонстративну впевненість, потребу у владі та схильність до домінування..

Постає цілком реальне питання: чи може іноземне втручання взагалі бути корисним, навіть за найкращих обставин, і якщо так, то як. Але у випадку адміністрації Трампа є ще одне запитання: чи є взагалі намір допомогти комусь, крім нього самого? Думаю, що відповідь — ні.

2014 року я спостерігала, як російська пропаганда стверджувала, що революція на Майдані була змовою, організованою ЦРУ⁵Центральне розвідувальне управління США, що це були підтримувані американцями українські нацисти, які мали намір рушити на схід і влаштувати масові вбивства російськомовних. Серед багатьох болісних моментів у цій історії було те, що я знала: мої друзі на Майдані відчайдушно сподівалися на більшу міжнародну підтримку та солідарність, а те, що вони отримали, було дуже розмитим. Американський посол (Джеффрі Паєтт. — ред.) був там, він щиро брав участь у подіях і проявляв солідарність. Дуже поважаю Обаму⁶Барак Обама — президент США 2009–2017 років. За своєї каденції жодного разу не відвідав Україну, але надавав їй стриману підтримку, зокрема через накладення санкцій на РФ., але його увага була прикута до іншого. Він зовсім не фокусувався на Україні. Я тоді була у Відні, і більшість європейців виявляли солідарність до українців, але не брали активної участі. Я відчувала, що увага світу була спрямована в інший бік — люди не були байдужими, але не вважали ці події важливими.

І все ж Майдан показав надзвичайний потенціал самоорганізації. Громадянське суспільство — те, про що ми говорили, намагаючись зрозуміти діяльність дисидентів у 1970–1980-х роках, і про що потім забули — раптом показало, на що воно здатне. Що означає спонтанність? Що означає самоорганізація? Що означає, коли критична маса людей переходить на інший бік страху? Диво революції полягає в тому, що потрібно, аби достатньо людей були готові зробити це одночасно. І якщо таке коли-небудь трапляється, це справжнє диво.

Про скептицизм лівих американців

Мені болить, що американці (та й інші іноземці) лівих поглядів виступали проти того, аби надати Україні допомогу, адже я теж вважаю себе «лівою». Це дуже егоцентричний погляд на ситуацію. Він, по суті, говорить: йдеться про нас, про американську ідентичність.

Так, США як країна зробили багато ганебних речей, зокрема імперіалістичних. Але аргумент — мовляв, оскільки ми вчинили огидні імперіалістичні дії і маємо бути самокритичними, тому мусимо потурати путінському неототалітаризму та його імперіалістичним війнам — для мене позбавлений логіки. Це спосіб довести самокритику до межі чистого егоцентризму. Все зводиться до спроб бути настільки критичними до себе, що нам доводиться співчувати навіть тим, хто проти нас.

Американцям слід бути самокритичними, починаючи з внутрішньої політики. Перше, над чим нам варто замислитися — расизм і насильство. У нас є чимало підстав для самокритики, але я не бачу жодних, аби бути поблажливими щодо якогось диктатора XXI століття, який розпочинає вторгнення та вчиняє масові звірства в іншій країні.

Те, що ми скоювали погані вчинки, не означає, що маємо всім їх пробачати. Якщо треба бути досконалим, щоб висловлювати будь-які моральні судження про світ, то нам всім довелося б замовкнути.

Про моральну ясність цієї війни

Я ніколи не вважала Україну ідеальною. Чудово розуміла, що це країна, яка бореться з клептократичною олігархією, корупцією, яка досі стикається з прикладами колабораціонізму й насильством. Я все це розуміла. Але жодна з недосконалостей України не могла виправдати те, що Росія безпричинно розпочала повномасштабне вторгнення, почала масово вбивати й катувати.

Не було жодного приводу, абсолютно жодної підстави для цієї війни. Вона незвичайна за своєю моральною ясністю. Путін каже, мовляв, мусить захищати так звані Донецьку та Луганську народні республіки, що мусить відновити землі Петра І, що в Києві закріпилися нацисти, спонсоровані ЦРУ, що НАТО готувало напад на РФ. Він щодня витягує з рукава щось нове. Ніщо з цього не є реальною причиною.

Ми спостерігаємо, як людей убивають, а дітей ховають під завалами, — день за днем, без жодної причини. Без жодного мислимого приводу. Така моральна ясність є історично незвичайною. Просто немає жодного виправдання.

Із самого початку, 2014 року, перші спроби окупації Криму видавалися мені схожими на Аншлюс (1938 рік і захоплення Австрії нацистською Німеччиною). Як історикиня, я постійно чула голос Невілла Чемберлена⁹Прем’єр-міністр Великої Британії у 1937–1940 роках, відомий зокрема через політику примирення Великої Британії з нацистською Німеччиною., який повернувся з Мюнхена й розповідав британському народу, як жахливо було би копати окопи заради суперечки в далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо.

Я подумала: Донеччина стане тією суперечкою в далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо, це стане початком Третьої світової війни. Ніколи не вірила, що Путін зупиниться. Ми дозволили вирости цьому неофашисту (або неототалітаристу, або постмодерному фашисту, або як ми там хочемо його назвати). Ми не змогли його зупинити.

Не бачу жодного шансу вийти з цієї ситуації, доки російський режим не буде повністю, остаточно повалений і розгромлений. Не думаю, що ми перебуваємо в ситуації, в якій можна вести переговори. Навряд чи 1943 року ми могли би вести переговори з Гітлером так, щоб частина Європи залишилася під нацистською окупацією. Не думаю, що це було б доцільно. Але саме в такій ситуації ми перебуваємо зараз. США та Європа повинні бути більш залученими. США зараз — це безнадійна справа. Цьому режимові не можна довіряти. Європейці мають активізуватися.

Про політику гангстерів

Яка б не була причина, Трамп уже давно перебуває під впливом Путіна. Можна лише здогадуватися: чи йдеться про компромат, чи це просто певна симпатія одного лідера-гангстера до іншого, чи, можливо, це борг за допомогу під час виборів 2016 року¹¹2020 року комітет з розвідки Сенату США визнав справедливими висновки доповіді спецслужб про втручання Росії у вибори 2016 року на користь Дональда Трампа.. Я не знаю, чому. Та хай як, так було вже давно, і я не бачу особливих надій на те, що це зміниться.

Це політика гангстерів, політика мафії. Саме це описує Ганна Арендт¹²Ганна (в деяких джерелах Ханна) Арендт — німецько-американська теоретикиня політології, історикиня, викладачка й авторка праць про тоталітаризм. у третій частині книжки «Джерела тоталітаризму». Вона говорить про нацизм як про політику мафії, що мобілізує маси. Усе є транзакційним. Справжніх відносин немає. Він (Дональд Трамп. — ред.) живе у світі, де все можна купити чи продати, і діє за цим принципом відкрито, без сорому. Це те, що антропологиня Наталія Рудакова описала як цинічну розгальмованість: ти безсоромно виставляєш напоказ жорстокість і потворність, не приховуєш, що тебе можна купити і продати, не приховуєш, що все є транзакційним.

Саме це позбавило опозицію сил під час першого терміну президентства Трампа. Люди чекали, коли ж вийде на світло та таємниця, яка шокує всіх і призведе до краху всього цього. Але проблема була не в тому, що було приховано. А в тому, що ми крок за кроком звикли до цього, аж доки люди просто не змирилися з цією ситуацією.

Про Пола Манафорта

Одним із найпроникливіших і моторошних моментів — ще до того, як більшість американців, зокрема і я, справді повірили, що Трамп може прийти до влади, — стала стаття, опублікована американським журналістом Франкліном Фоером. 2014 року Франклін перебував у Києві, спостерігаючи за подіями на Майдані й пишучи про них. Його цікавило, як Янукович повернувся до влади й утримався у своєму кріслі. І він стежив за історією Пола Манафорта¹⁵Одіозний американський лобіст, політичний консультант, колишній адвокат. 2016 року очолював виборчий штаб Трампа. У 2004-2012 роках був політтехнологом Януковича, таємно отримуючи за це гроші. 2018 засуджений за шахрайство, а 2019-го позбавлений юридичної ліцензії..

Виявляється, у США існує невелика нішева індустрія піар-фахівців для гангстерів із президентськими амбіціями. Янукович найняв цього чоловіка з Вашингтона, який не говорив ані українською, ані російською, але вмів грати в гольф і добре розбирався у вині. Він прилетів до Києва, одягнув Януковича в нові костюми, навчив його телегенічності, і це якось спрацювало. Потім, після того як снайпери розстрілювали мирних активістів на Майдані, а Янукович утік до Росії, Манафорт залишився без роботи. Ми знаємо, що він зробив далі: повернувся додому і взявся за обрання Дональда Трампа.

Заголовок статті Фоера звучав так: «Якщо ви не вірите, що Пол Манафорт може забезпечити Трампу перемогу на виборах, то ви не знаєте Пола Манафорта» (пізніше його змінили на «Тихий американець». — ред.). І він мав рацію. Я почала панікувати ще на ранньому етапі — уже наприкінці вересня 2015-го я дуже хвилювалася через Трампа. Не тому, що була розумнішою за своїх американських колег, а тому, що спостерігала за Росією та Україною. Я відчувала, що Трамп переймає в Путіна певні речі: щось про постправду, про таку безсоромну брехню, яку я, як славістка, описала би як те, що Рудакова називала цинічною розгальмованістю. Оскільки я бачила, як це працює в Росії, то злякалася раніше, ніж більшість американців.

Про крихкість інститутів

Ніколи не йняла особливої віри в систему стримувань і противаг. Я займаюся інтелектуальною історією¹⁷Галузь історичного знання, що вивчає інтелектуальну спадщину (ідеї, теорії, тексти) через призму культури і соціокультурного оточення їх носіїв. — пишу про філософію та літературу, про окремих людей. До інститутів я завжди ставилася трохи скептично.

На мій погляд, інститути сильні настільки, наскільки сильні люди, які в них працюють. Якщо звільнити, залякати, підкупити або змусити піти з посад достатню кількість людей, то інституція розвалиться. Тобто інституції не є якоюсь чарівною пігулкою.

Американці, на мою думку, живуть з ілюзією, що мають якийсь генетичний імунітет до фашизму. Я не вірю в генетичний імунітет — ні в американців, ні в українців, євреїв, поляків чи росіян. У цьому сенсі цілком поділяю погляди Ганни Арендт. Те, що веде до тиранії, до того, що ми можемо назвати фашизмом, неофашизмом або різними видами тоталітаризму, — це експлуатація вразливостей, притаманних людській природі. Ніхто не має якогось магічного імунітету.

Наші інститути, певно, зазнавали ерозії принаймні з часу ухвалення Верховним судом рішення у справі «Citizens United»¹⁹Справа Citizens United проти Федеральної виборчої комісії — знакова справа Верховного суду США, що скасувала обмеження на політичні витрати корпорацій та профспілок. Наслідком стала поява структур без обмежень на збір і витрачання коштів, а ще різке зростання «темних грошей» (для порівняння: $5 млн 2006 року й понад $1 млрд на виборах 2024-го). 2010 року, яке, по суті, створило механізми, за якими будь-хто міг інвестувати в політичні кампанії скільки завгодно коштів, і це фактично дозволило купувати виборчі кампанії. Смерть Рут Бейдер Гінзбург²⁰Рут Бейдер Гінзбург (1933–2020) — 27 років була суддею Верховного суду США. Також мала активну феміністичну позицію, зокрема стала співзасновницею організації із захисту прав жінок Women’s Rights Project, стала першою жінкою, яка стала викладачкою в юридичній школі Колумбійського університету, а виграні нею справи у суді сприяли розширенню прав жінок. під час першого терміну президентства Трампа була трагічною з багатьох точок зору: ця подія дозволила йому заповнити Верховний суд своїми призначенцями. Рішення Верховного суду 2024 року²¹Тоді Верховний суд США постановив, що Дональд Трамп має імунітет від кримінального переслідування за офіційні дії, вчинені ним як президентом. щодо президентського імунітету було фатальним. Верховний суд мав би бути нашою останньою лінією оборони, але він нас підвів.

Про те, що заважає революції в РФ

Для успішної революції треба, щоб одночасно багато людей були готові проявити неабияку мужність. А це надзвичайне явище. Революція вимагає вирішення колективної проблеми у такий спосіб, який майже ніколи не трапляється. Пам’ятаю, 2022 року розмовляла з колегою з України й запитала в нього: «Що потрібно для повалення режиму Путіна?». Він відповів: «Два мільйони людей на вулицях Москви — і завтра все закінчиться». Але кожен, діючи раціонально, має причину залишитися вдома — це занадто ризиковано. Тож виходить 500 людей — і далі нічого.

Український Майдан переміг, у певному сенсі, завдяки своєрідному диву. 21-го, 22-го листопада (2013 року. — ред.) ніхто з тих людей там не думав «я тут загину». Вони слухали музику, трималися за руки, говорили «Україна — це Європа».

Але вже у другій половині січня 2014-го навіть здалеку можна було явно відчути, що критична маса людей вирішила: вони готові там померти, якщо буде треба. Це було щось непересічне. На це можна дивитися лише з подивом. Як це відбувається історично, що штовхає людей до цього, звідки це береться? Це частина дива революції.

Десь рік тому Тетяна Огаркова й Володимир Єрмоленко опублікували статтю в ірландському англомовному журналі Irish Pages під назвою «Злочин без покарання й покарання без злочину». Вони зазначили, що в Росії існує два типи людей. Перший — це, так би мовити, недоторканні «надлюди» — олігархи й бандити, які можуть скоїти будь-який жахливий злочин, залишаючись абсолютно безкарними й ніколи не несучи відповідальності. Другий — маси звичайних людей, яких можуть покарати за що завгодно в будь-який час, незалежно від того, чи дійсно вони щось скоїли, і які просто перебувають у повній владі «проізвола» і свавільності тих, хто при керівних посадах.

І в обох цих випадках маємо кризу суб’єктності. Адже немає відповідального суб’єкта, який би брав на себе відповідальність за конкретні дії. Мені здається, що саме це і є першопричиною того, що в Росії все пішло дуже не так.

Думаю, що нам потрібен своєрідний «Час нуль»²⁵Метафоричний вираз, що описує момент капітуляції Німеччини у Другій світовій війні та період одразу після неї (травень 1945 року).. Режим РФ має повністю, остаточно впасти. Потрібен повний перезапуск. Багато моїх колег, зокрема з російської опозиції, вважають, що країну треба розчленувати. Вона занадто велика, її масштаби не працюють, і щоб з’явилася хоч якась надія на реальну демократичну участь, потрібен менший масштаб. Я не експертка в цьому питанні, але очевидно, що щось має бути радикально, радикально іншим.

Деякі погляди героїні можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.