Як працюють парки «Оствиця» й «Ладомирія»

Розповідаємо про парк історичної реконструкції «Оствиця» в Рівному й етнопарк «Ладомирія» в Радивилові. Перший розвивається біля давньоруського городища, його команда починала із виготовлення реплік човнів, прагне створити заказник і вулицю давніх ремесел. Другий — на місці ревіталізованої промислової зони, де облаштували скансен, ткацьку майстерню, виставку історичного одягу й багато іншого. Обидва простори роблять команди ентузіастів. Вони продовжують масштабуватися попри російське вторгнення, адже знають, що це не просто місця для відпочинку й культурних розваг, а осередки плекання української ідентичності.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції на Волинь: Defender, Work.ua та «Алгоритму дій».

Етнопарк «Ладомирія»

Етнопарк «Ладомирія» розвивається у місті Радивилів, що на півдні Волині. Його назва походить від історичного найменування регіону, що латинською звучить як «Лодомерія» або «Володимирія». Це простір, де досліджують культуру, побут і традиції Волині як історико-етнографічного регіону. Із 2010 року над проєктом працює ГО «Центр дослідження та відродження Волині». На місці колишнього промислового підприємства в Радивилові, де зараз розташований етнопарк, 2019 року команда розпочала ревіталізацію — процес відновлення та оновлення занедбаної території, щоб вона знову стала функціональною, привабливою і відкритою для відвідувачів.

Щоб зрозуміти культурну спадщину Волині, оцінити різноманіття її традицій, важливо усвідомлювати її історичні межі, які є значно ширшими за сучасний адміністративний поділ. Володимир Дзьобак, ініціатор проєкту й голова «Центру дослідження та відродження Волині», розповів, що цей факт надзвичайно важливий для розуміння того, чому культура Волині така багатогранна:

— Є частина територій, які колись 300–400 років належали до Волині, а потім відійшли внаслідок різних політичних змін. У книзі «Історія Волині» ми з багатьма вченими та картографами присвятили багато часу дослідженню кордонів цієї спільноти.

Володимир Дзьобак родом із цих місць. На Волині жили й працювали його предки. Ще з дитинства його захоплювала історія: багато читав, досліджував, занурювався в повісті, фантазував і мріяв. Це захоплення визначило шлях Володимира — став кандидатом історичних наук, а згодом створив «живий музей», в якому можна самому відчути минуле. Тут не буде табличок «не чіпати, не сідати». Навпаки, відвідувачі можуть крутити жорна, сіяти на решітках, пробувати ремесла.

Ткацька майстерня і музей одягу

Коли починали будувати етнопарк «Ладомирія», акцент робили на репрезентуванні ткацтва. Володимир із командою спершу оголосили в місцевій газеті, що шукають старі верстати, й почали їздити селами, відкриваючи для себе частинки історії Волині. Перший знайшли в Пляшеві, неподалік поля битви під Берестечком¹Одна з найбільших битв Хмельниччини 1651 року між козацьким військом та Річчю Посполитою., поруч із музеєм. Це ткацький верстат 1920–1930-х років, добре зроблений і, як зауважує Володимир, надзвичайно приємний на дотик. Він представляє волинський варіант ткацтва. 

Пізніше знайшли поліський варіант неподалік міста Дубровиця — кросна (ручний ткацький верстат) початку XX століття. Вони різняться кількістю деталей, що впливає на ткацьку техніку. Наприклад, на одному дві підніжки, а на іншому вже чотири, отже, вийдуть різні орнаменти. На результат впливає не лише механізм, а й досвід майстра. У музеї, де не лише представлені станки, а й діє ткацька майстерня, сьогодні вже дійшли до технік на 16 підніжок і планують відновити загублені техніки на 24. 

Після того, як знайшли й відремонтували необхідну кількість верстатів, почали шліфувати свою ідею, згадує Володимир:

— Початкове приміщення майстерні було холодним і незручним — дівчата-майстрині працювали в рукавицях. Перші роки були спробами й помилками, метанням із боку в бік. Поки через два роки ми зрозуміли головне — хочемо відроджувати й досліджувати костюми історичної Волині.

Ідея полягала в тому, щоб кожен район історичної Волині мав щонайменше один зразок чоловічого і один жіночого костюма XIX–XX століття. Щоб відтворити автентичний одяг, майстрині працювали з різними типами ниток, підбирали товщину, структуру й кольори. На опанування окремих ткацьких технік пішло майже три роки, а деякі досліджують і нині.

Згодом, крім традиційних верстатів, в «Ладомирії» почали використовувати більш складні — австрійського типу з Галичини. Врешті, дійшли й до виготовлення власних верстатів. Так змогли відтворювати навіть невеликі рушники, крайки (ткані пояси) й інші тканини з високою точністю. Зручні сучасні човники³Вирізана дерев’яна колодочка, деталь ткацького верстата, що прокладає утокову нитку між нитками основи., виготовлені у Новій Зеландії, допомагають працювати ефективніше, повторюючи функції старих верстатів.

Володимир показує виставковий зал одягу історичної Волині:

— Тут приблизно третина костюмів, які ми дослідили і відродили. Ми не видумуємо кожний костюм, він є або в приватній колекції, або в музеї, або в книзі. Деякі костюми ми збираємо роками.

Наприклад, костюм, який представляє Зарічненську громаду, збирали «всього-на-всього» дев’ять років.

— Просто не було таких артефактів. І до сьогодні ще є ряд районів, де ми не можемо відродити повністю костюм, лише на третину/четверть/половину.

У «Ладомирії» відроджують давні волинські традиції не лише в текстилі, а й у технології виготовлення ниток. Один із найцікавіших проєктів — повернення «лущику», спеціального сорту льону. Із нього робили нитки для серпанку — трудомісткого, але дуже легкого і ніжного виду полотна, яким довго славилася саме Волинь. Цей короткостебловий сорт не підходив для промислового виробництва і відтворення нитки стало справжнім відкриттям, адже до цього її не виготовляли десятиліттями. Володимир розповідає, що на початку після тривалих пошуків вони роздобули лише 43 зернини цього сорту, а зараз на території етнопарку вирощують його для подальшого виробництва тканини.

Процес відтворення традиційного серпанку — це ретельне дослідження товщини нитки, способу скручування, структури тканини й автентичного способу носіння елементів одягу. Дослідження доповнюють історичними фотографіями й порадами етнографів, а майстрині «Ладомирії» навчаються відтворювати деталі так, як це робили століття тому.

В етнопарку зберігають й окремі артефакти, наприклад, скрині XIX–XX століть. Частину передали родини, що зберігали ці речі десятиліттями. Деякі скрині дійшли до наших днів у майже бездоганному стані, як свідки родинної пам’яті й традицій, що пережили час.

Скансен і календарні свята

На території етнопарку також є скансен, тобто музей просто неба. Тут зібрали зразки житлових будинків і господарських споруд українців XIX–XX століть: волинські хати двохсотрічної й столітньої давнини, гуцульську оселю, шпихлір⁵Невелике господарське приміщення для зберігання зерна, борошна та припасів. і кліть⁶Комора, де тримали речі, одяг, інвентар і цінніші домашні запаси.. Відвідувачі можуть побачити не лише особливості традиційного будівництва, а й відтворені інтер’єри волинян минулих століть.

Володимир розповідає, що спершу ніхто й не думав про скансен, а ці споруди з’являлися в етнопарку випадково. Наприклад, хтось зі знайомих міг повідомити, що в центрі Рівного стоїть стара хата, якій близько 200 років, і якщо її не забрати, вона просто зникне. Згодом з’явилися інші будівлі. Тепер команда планує додати 150-річний млин та інші історичні об’єкти:

— Зараз у нас кілька великих проєктів. Хочемо зробити готельчик в етностилі, [додати] декілька будівель національних спільнот, церкву XVIII століття. Також плануємо ратушу, яка була в Луцьку у свій час — приблизно таку саму копію. Зараз шукаємо документи, частину вже знайшли разом із відомими спеціалістами. Вони опрацьовують ідею та концепцію, а потім даватимемо завдання архітекторам. Площу хочемо викласти старим бутовим камінням — це перший (будівельний. — ред.) етап нашої роботи. 

В етнопарку «Ладомирія» є локації, присвячені рибальству, сільському господарству та столярству, а також кузня XIX століття з автентичним робочим міхом⁹Пристрій для контрольованого нагнітання повітря. того часу. У ній проводять майстер-класи, під час яких можна поспостерігати, як працюють із металом за старовинними технологіями.

Тут відроджують не лише матеріальну, а й нематеріальну культурну спадщину Волині — обряди, свята й традиції. Їх намагаються відтворити максимально точно. Для цього використовують інформацію від носіїв, якщо така є, або звертаються до літератури, до науковців, аби знайти аналогічні практики на сусідніх територіях Волині. Що більше на північ до Полісся, то краще зберігається архаїка, каже Володимир.

Особливу увага приділяють календарному циклу. Наприклад, для традиційного обряду на Колодія (або Масницю), про який дізнавалися від старожилів і з архівної літератури, відновили колодки — символічні фігурки з дерева або тканини. У цьому допомагали етнографи й історики. Окрім цього, відтворюють весняний цикл свят, перед Зеленими святами, а також зимові традиції — від Миколая до березневих свят. Деякі обряди, як-от Русальний тиждень, через війну довелося відкласти, але водіння куста¹¹Дохристиянський західнополіський весняно-літній обряд, приурочений до дня Святої Трійці. вдалося відтворити разом із носіями традицій. Також досліджують весільну обрядовість: заручини, дівич-вечір, які відтворюють за автентичними місцевими звичаями. Крім того, створюють нові свята, натхненні традиціями, але адаптовані до сучасного контексту, як-от День автентичного традиційного костюма.

Волинські рецепти

З часом, розповідає Володимир, прийшло розуміння, що важливо приділяти увагу ще й їжі, тобто відродженню волинських рецептів. Поштовхом стала страва з дитинства Володимира, яку місцеві звуть «потравка». Такий різновид густого м’ясного рагу з борошном готували бабуся і мама чоловіка. Пізніше, коли розповідав про цю страву в Києві, з нього сміялися, адже не для волинян це звучало досить незвично й десь кумедно. Саме тоді з’явилася ідея дослідити, що їли на Волині в минулому.

Ще у 2013 році команда дослідників почала проєкт «З бабусиної печі», який спершу охопив Радивилівську громаду. Діти зі шкіл ходили до старших жителів і записували за ними тамтешні рецепти. Потім дослідники обирали рецепти для відтворення, технологи готували страви, а носії традицій давали зворотний зв’язок, виправляючи неточності. З часом проєкт розширився, додалися й сусідні громади.

Зараз на території етнопарку працює аустерія — місце, де знайомлять гостей із давньою волинською кухнею, адаптованою до сучасних уподобань.

Володимир згадує, що якось робив екскурсії для переселенців із Маріуполя й уперше побачив, який сильний емоційний вплив має робота «Ладомирії» — деякі люди плакали, відкриваючи для себе культуру й історію, а дехто навіть переходив на українську просто під час екскурсії.

— Уже науковці пояснили, що українська ідентичність формується матеріальною і нематеріальною частиною. Матеріальна — одяг, житло. Нематеріальна — свята, обряди і все таке інше. Ми зрозуміли, що виконуємо не просто розважальну функцію, а формуємо українську ідентичність.

Володимир розповідає про дослідження, які показують, що регіональна ідентичність має прямий вплив на формування загальноукраїнської. Це означає, що люди, які чітко ідентифікують себе зі своєю місцевою спільнотою, відчувають і приналежність до ширшого національного контексту. Цей процес можна уявити як своєрідну драбину: спочатку людина відчуває себе частиною своєї оселі чи хутору, потім — вулиці, села чи містечка, регіону. Лише після цього формується більш широка етнографічна спільнота, яка зрештою веде до усвідомлення себе українцем. Іншими словами, національна ідентичність формується поступово, крок за кроком.

— Приходив вчений, який потім сказав: «Ви населення перетворюєте на українців». Не на українців етнічно, а на громадян нашої країни, які можуть захищати її і розуміють її цінність. Ми стараємося зробити так, щоб ось ця країна мала для всіх цінність.

Парк історичної реконструкції «Оствиця»

Басівкутське городище, що в південній частині Рівного — одна з небагатьох давньоруських пам’яток, що збереглися на Волині. Археологічні дослідження свідчать, що воно існувало ще в XI — на початку XII століття. Тоді подібні городища виникали як перевальні пункти для торгових суден і сторожові пости, де подекуди навіть збирали мито. Басівкутське ж було укріпленим городищем замкового типу — місцем, де мешканці навколишніх сіл могли знайти захист у разі небезпеки. Нині цей об’єкт допомагає відтворити історію життя та укріплень того часу.

Біля підніжжя Баскутівського городища, яке колись оточували рови, місцеві активісти у 2020-му започаткували парк історичної реконструкції. Назвали його «Оствиця» — на честь старої назви річки Устя, до русла якої належить озеро Басів Кут. Їхнім задумом було відтворити атмосферу й побут часів Русі, зберігаючи історичну спадщину місцевості.

У парку популяризують українську історію і традиції за допомогою сучасної культури й мистецтва: перформансів, ярмарків, виставок, майстер-класів, лекцій тощо. Команда «Оствиці» починала з виготовлення реплік давніх човнів, історичної реконструкції давньоруського городища, турнірів лучників і відтворювання давньоруської зброї, посуду, прикрас й ігор.

Команда Ukraїner приїжджала до парку у 2021 році, коли він ще набирав обрисів давньоруського городища. Зараз територія парку помітно розрослася, з’явилося більше приміщень, облаштували місце, де можна перекусити, на території вільно бігають овечки, живе косуля. Майстерня також розвивається, тож життя в цьому історичному парку не зупиняється.

За цей час в «Оствиці» навчилися не просто створювати нові об’єкти, а мислити довгостроково — як розвивати територію, які ресурси потрібні, що додати далі. Юрій Ойцюсь, громадський активіст і засновник парку історичної реконструкції, каже, що зробили вже чимало, та попереду ще багато роботи. Утім, що найголовніше — проєкт росте. Юрій додає: добре, що на початку їхньої діяльності на мали великих бюджетів — це дало змогу рости поступово й природно. І тепер кожна нова деталь додається не випадково, а логічно вибудовує цілісну історію: від перших човнів до повноцінного давньоруського поселення, яке продовжує еволюціонувати.

На початку створення парку в команди не було навіть електроінструментів — густі хащі доводилося розчищати вручну, лише сокирами й мачете. Згодом, коли вдалося отримати фінансування від міської ради, процес значно пришвидшився. Територію двічі обробив екскаватор, землю вирівняли, очистили, оновили ґрунт і проклали пішохідні доріжки. Сьогодні територію парку доглядати стало легше, адже зʼявилася своя техніка.

Показати історію через ремесла

Одним із задумів команди ще з перших років була Давньоруська вулиця, де могли б відтворити ремесла того часу. В «Оствиці» прагнуть показати період Давньої Русі як частину української спадщини. Адже, як підкреслює команда проєкту, сьогодні Росія намагається привласнити цю минувшину, подаючи її як свою.

— Дуже важливо назвати їх так, як вони насправді називаються — Московією, щоб хоча б в Україні люди розуміли, що вони — не Русь. Бо цей їхній бренд «Росія-Русь» — це жахливо.

Тут же хочуть повернути історію Україні, нагадати, що Русь була і є нашою памʼяттю. Юрій розповів, чи змінилося позиціонування парку за ці роки:

— Ми тримаємо відрізок часу IX–XII століття — формування української державності Давньої Русі. І надалі хочемо займатися реконструкцією. Після війни це все одно буде актуально. Ми будемо робити цю вулицю прадавніх ремесел, піднімати історію давньої Русі й вчити людей.

Та втілити ідею виявилося непросто. Юрій розповідає, що мали з командою амбітні плани запросити різних майстрів, зокрема для відтворення ремесел, але зараз багато з них на фронті, а хтось загинув. Повномасштабна війна поставила на паузу багато ініціатив, які потребують часу, сил і натхненних людей. 

— Війна забирає багато «моторчиків» — людей, які мають все рухати, навколо себе акумулюють всіх і створюють локацію.

Попри це, сьогодні «Оствиця» вже стала прикладом для інших. Юрій вважає, що подібні ініціативи цілком можуть з’являтися і в сусідніх містах чи регіонах, адже люди переймають їхній досвід і створюють щось своє — наближене за духом, але з власними особливостями. Це лише питання часу. 

— Багато істориків, археологів, викладачів радіють за нас і ставлять у приклад. Стає приємно, коли чуєш: «Ми про вас розповідаємо». «Оствиця» буде локацією, яка стане візитівкою Рівного, яка надихатиме на створення чогось хорошого і даватиме віру в те, що щось можна створити.

Ще одним викликом Юрій називає те, що в Україні взагалі бракує майстрів — держава ними не опікується і, фактично, вони залишені самі собі. Попри це, в «Оствиці» не втрачають оптимізму. Тут уже є перші будівлі майбутньої ремісничої вулиці, а команда шукає нові формати підтримки. Один із варіантів — залучати підприємців із Рівного й регіону, щоб вони надавали майстрам стипендії.

Ще один фокус команди «Оствиці» — підтримка військових. Юрій переконаний, що військо має мати обличчя, символи, історію. З одного боку, це технічна й творча співпраця, а з іншого, можливість через символіку підтримати дух підрозділів. Наймасштабніший проєкт робили для Третьої окремої штурмової бригади (нині вже Третій армійський корпус) — до Дня мертвих створювали дракар (ритуальний човен, який спалюють у пам’ять про полеглих). Також співпрацювали з «Азовом», 21 окремою механізованою бригадою, 68 окремою єгерською бригадою. Виготовляли для військових ножі, підвіски, ремені. Коли військовий отримує в подарунок підвіс із двозубом Святослава — це вже не прикраса, це символ зв’язку і пам’яті, каже Юрій.

— Це вже не залізячка, а річ, яка важлива для людини, яка має цінність. І от це підрозділи мають пропрацьовувати, це мають художники вкладати ідею в символи, досліджувати ці символи, щоб у них була історія. Щоб люди пишались тими символами, які вони несуть.

Тема історичної спадщини для Юрія — не просто частина роботи, а питання принципу. Ідея «Оствиці» завжди була про збереження історичної правди через відтворення символів і знаків Русі. Тут роблять копії вірчих знаків¹³Вірчий знак — особлива нашийна підвіска, яку носили представники князя., досліджують історичні артефакти, показують українцям, ким були наші предки, проводять паралель між Руссю і теперішнім. Юрій прагне, щоб під час відвідування парку люди насамперед відчували любов до своєї землі й глибину історії:

— З Америки (США. — ред.) знайомий приїхав. Він — волонтер, колись військовим був. Й ось каже: «Як у вас круто. Ви стоїте на землі, на якій стояли ваші предки. А в Америці такого нема». Наші люди не звикли цим пишатися, не звикли це цінувати і не розуміють, наскільки це класно. Я, можливо, сам, коли він таке сказав, більш глибоко це зрозумів і усвідомив.

Мрія про заказник

Для Юрія важливо не лише зберігати історичну пам’ять, а й захищати живу природу довкола. Його команда бореться за створення гідрологічного заказника на території місцевих плавнів, котрі охоплюють майже сто гектарів. Навколо води сформувалася ціла екосистема. Юрій наголошує, що плавні — це живий простір, який може стати справжньою перлиною Рівного. Така зона для відпочинку, спостереження за птахами, туристичних маршрутів — це про екологію, розвиток місцевого туризму і реабілітацію:

— Катався велосипедом із сином, потім купалися і вразило, наскільки там чиста вода. Вже в річці давно не можна було купатися, а в плавні ти заходиш — вода пахне водою. Коли ти пливеш, під тобою ці водорості переливаються, видно на кілька метрів в глибину, плавають риби і це таке як у казці. Зараз, на жаль, з початку [повномасштабної] війни видно хтось почав більше зливати [відходи] в річку вище по течії, плавні забруднилися жахливо. 

У листопаді 2025-го на сесії міської ради погодили надати частину міських земель під охоронну територію. Після цього рішення має ухвалити вже обласна рада — саме вона надає офіційний статус заказника. Юрій каже, що весь цей процес триває місяцями і супроводжується чималою бюрократичною тяганиною. Та він сподівається, що статус таки буде затверджено.

Його глобальний задум — створити подібні заказники вздовж усієї річки Усті. Це дозволить відстежувати промислові зливи, залучати громади до догляду за річкою, формувати відповідальне ставлення до природи. Такі ініціативи, переконаний Юрій, допоможуть громадам не лише зберігати природу, а й розвивати туризм, отримувати прибуток і водночас пишатися тим, що це — їхня земля:

— Історія, екологія, патріотичне виховання — це важливі моменти. Люди мають бачити щось хороше для того, щоб відпочити. Сюди приходять, дякують, бо люди можуть відірватися від своїх думок. Ви бачили б, які у хлопця очі, коли на байдарці вийшов: пройшов тих 200 метрів — у нього вже очі світяться. 

Юрій наголошує на важливості адаптації до нових вимог і викликів, особливо у роботі з ветеранами. Вважає, що суспільство має продумати механізми реабілітації, адже повернення до звичного життя після війни психологічно і соціально складне. Люди звикають до військової рутини і навіть коротка відпустка стає випробуванням. До цього додаються поранення та психологічні травми, що ускладнюють адаптацію.

Саме тому команда шукає практичні рішення, які можуть полегшити цей перехід і підтримати людей у процесі відновлення. Юрій розповідає, що підйомник для маломобільних груп у рамках одного з їхніх проєктів допомагає людям зручно дістатися на реабілітацію, де ветерани займаються фізичною активністю, плавають на човнах, відпочивають, спілкуються і відновлюють сили. За словами чоловіка, досвід показав, що навіть невеликі проєкти на кшталт підйомника можуть мати велике значення. Вони дають людям можливість відчути, що життя продовжується, незважаючи на складні обставини. 

Юрій бачить майбутнє України як сильної та самодостатньої держави:

— Це має бути держава, яка має розумних політиків і якісну владу, яка піклується про свій народ, про свою землю. [Сподіваюсь], що ми еволюціонуємо все-таки в свідоме суспільство, яке розуміє, як йому розвиватися, наслідки своїх дій. І головне, щоб ми були самодостатні, вірили в себе і трималися. А наші діти могли керувати своєю долею і будувати правильну правову державу.