Розстріляний Коран.
Як у кримських татар намагалися відібрати дім, але ніколи не зможуть відібрати голос

Висока постать у чорній куртці. Чоловік із рясно всипаним сивиною волоссям наближається до мене, потискає руку. Нині я вперше бачу Нарімана Джеляла наживо. Раніше, працюючи над книжкою про кримських політвʼязнів, писала йому листи в російську вʼязницю на Сибір. Кримськотатарський журналіст, політик¹14 травня 2025 року Нарімана Джеляла призначили послом у Туреччині, один із найяскравіших представників кримськотатарського авангарду, наймолодший заступник голови Меджлісу²Подібний до парламенту представницький орган кримських татар, який ставить за мету подолання наслідків геноциду кримськотатарського народу, відновлення прав і національно-територіальне самовизначення. вийшов на волю після трьох років вʼязниці. 2021-го його засудили за нібито диверсію, що передбачає увʼязнення від 10 до 20 років. Схудлий і помарнілий, Наріман ступає коридором, веде. Я боюся питати його про деталі. Але потім дізнаюся про біль, який не проминає.

Силовики

Тієї ночі проти 4 вересня 2021 року Леві́за розбудила чоловіка — хтось гупає у ворота. Наріман схопився, підбіг до вікна й побачив, як людина в балаклаві перестрибує паркан і відчиняє хвіртку. Подружжя завжди залишало в ній ключі.

— Буди дітей, — сказав схвильовано дружині. — До нас прийшли.

Однієї рукою вдягався, іншою намагався зателефонувати друзям, але звʼязку не було. Через хвилину-дві люди в балаклавах почали гримати у двері. Наріман підійшов до вікна і сказав, що в будинку діти. Вдома спали дванадцятирічна Аділє, десятирічна Емінє, п’ятирічний Джеміль і геть маленька Ніаль, якій не було й року.

— Я вам відчиню, але заходьте спокійно, — Наріман понад усе хотів, щоб діти не налякалися. — Зайдете, будете робити що вам потрібно, — додав стримано.

Озброєні люди оточили Нарімана. Дали почитати постанову суду про проведення обшуку, сказали, це повʼязано з вибухом у селі Перевальне⁵Йдеться про підрив газогону 23 серпня 2021 року в селі, що приблизно за 20 км від Сімферополя. У ніч із 3 на 4 вересня того ж року затримали Асана і Азіза Ахтемових, Нарімана Джеляла, підприємців Ельдара Одаманова й Шевкета Усеїнова.. Наріман — один із підозрюваних.

Ті сіли за стіл. Їм треба були телефон і ноутбук господаря. Наріман не хотів, щоб травмували дітей, хотів захистити їх. Тож приніс усю техніку, дав усі паролі, сказав: «Дивіться». Ті дивилися. Двоє осіб проводили обшук, один з них був зі зброєю в руках.

— Вони заглянули у спальню, вітальню, подивилися мою машину, — оживляє в пам’яті Наріман, промовляє рівно і спокійно. — Обшуку як такого не було. Те, що їх цікавило, вони отримали. Я бачив, як пакують речі, пишуть протокол.

Після цього сказали: «Вам треба проїхати з нами». Наріман запитав, куди. Той у балаклаві, який виглядав нібито головним, сказав, що поїдуть у сімферопольський райвідділок. «Це буде довго тривати?», — уточнив Наріман. «Через кілька годин повернетеся», — відповіли йому.

Дружина ще дала Наріманові куртку, але той відказав: «Тепло ж, я повернуся». 

«Ні-ні, візьміть», — докинув чоловік у балаклаві. 

Наріман узяв куртку, зайшов попрощатися з рідними, до батьків, які жили в будинку поруч. Під час обшуку за воротами вже зібралися друзі та рідні. Дехто кричав: «Покажіть нам Нарімана!», щоб пересвідчитися, що з ним усе добре. Той голосно гукнув: «Зі мною все добре, не хвилюйтеся!». 

— У мене перед двором стояла така велика купа ракушняку, — Наріман руками накреслює коло в повітрі. — Батько Азіза (Азіза Ахтемова, якого теж забрали як підозрюваного тієї ж ночі. — ред.) виліз на неї, бачив мене. 

Силовики сказали, що за процедурою мають надягти на Нарімана наручники. Потім його швидко вивели й посадили в автобус: 

— Volkswagen-транспортер синього кольору, на якому викрадали різних людей. Ми це знаємо точно. І вони швидко поїхали до Сімферополя. Я сидів на задньому сидінні посередині, всі інші місця були зайняті людьми в балаклавах. Такі кремезні хлопці. Мені кинули мішок на коліна. Сказали: «Вдягай». Я не став сперечатися.

Рука на горлі стискається

Випадок Нарімана — один із 223. Станом на квітень 2026 року Представництву Президента України в Автономній Республіці Крим відомо про 223 кримських політв’язнів, 155 із них — кримські татари. Як корінний народ Криму, вони зазнають жорстоких утисків і репресій — російський режим присікає будь-які вияви національної ідентичності кримських татар.

Левіза, Наріманова дружина, у Криму працювала в дитячому садку вихователькою, вела кримськотатарську групу дітей. Після приходу росіян години вивчення кримськотатарської скоротили.

— Зараз кримськотатарських національних груп майже не залишилося, — нарікає Левіза, її голос стишується. Два роки до того ми вже пройшли з нею довгі розмови онлайн і сльози туги, поки вона ще була у Криму. Тож зараз, коли зустріла її вперше наживо, хотілося обійняти як рідну. Як і всіх дружин політв’язнів, які виховують дітей самі.

Ми в помешканні, де сім’я Джелялів тимчасово живуть у Києві. Поки говоримо, Левіза вчить мене готувати кримськотатарський пиріг кобете́ — перетираємо вершкове масло з борошном для тіста. Я нарізаю цибулю й картоплю для начинки.

Як це заведено в людей, які були змушені покинути дім, квартира напівпорожня. То тут, то там розкладені артефакти, які нагадують про Крим. Модель Ханського палацу, феси⁷Вовняний головний убір, найчастіше червоного кольору, який носили, зокрема, в Османській імперії., тамга⁸Національний символ кримських татар, родовий знак династії Ґераїв, що правила в Криму.. На стінах — картина, де зображено Бахчисарай.

— У садочках дві мови, — каже Левіза, качаючи тісто. — Кримськотатарською тепер не більше двадцяти відсотків спілкування. Вихователь вітається і прощається кримськотатарською, ще покаже тварин на картках, наприклад, що ведмідь — це ayuv. У класі на вивчення дається година на тиждень. Що можна за цю годину вивчити? — риторично запитує.

Левіза порівнює життя у Криму з тюрмою. Якщо Наріман був ув’язнений за свої переконання, то інші кримчани теж живуть як у тюрмі, адже ходити дозволено лише одним шляхом. Навіть у соцмережах не можна написати свій відгук. Навіть якщо в тебе жовто-синій манікюр, це сильно засуджується:

— Ага, значить, ти підтримуєш Україну. Не можна цього робити, — підкреслює абсурдність Левіза. Закипає джезва, жінка знімає її з газового пальника, купленого спеціально для кави, бо в орендованій квартирі плита лише індукційна. Я знаю цей виклик мігрантів. У кімнаті пахне кавою.

— Жовто-блакитний манікюр, одяг чи стрічка — це як червона ганчірка для бика, — каже.

Проявом свободи є навіть елементарне: як-от коли діти Джелялів прийшли у фесах на шкільне свято. Єдині.

— Я про свободу слова і взагалі про мислення, — міркує Левіза. — Якщо ти звертаєш, все — у тебе рука на горлі. Вона тебе душить більше і більше. Розумієте? Це не про свободу. Це про вʼязницю.

Перші ґрати якої зводили ще три століття тому.

Постріл перший. Коротка історія великого шляху

Гульнара Абдулаєва квапливо забігає у Кримський дім у Києві — культурно-громадський центр, створений після окупації Криму Росією у 2014 році. Вона — українська історикиня й телеведуча кримськотатарського походження. 2024 року вийшла одна з її книжок — «Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху». Ми з нею маємо нелегке завдання — обговорити історію українсько-кримськотатарських відносин та зануритися в політику Російської імперії щодо корінних народів.

— Кримське ханство, яке виникло 1441 року, було прикордонним простором, — пояснює Гульнара, її виразні брови піднімаються. — Тут перетиналися інтереси Литви, Московії, Польщі й Османської імперії. Союзи змінювалися дуже швидко.

Наприклад:

1628 року Михайло Дорошенко очолив кримський похід козацького війська на поміч ханові Мехмеду Ґераю ІІІ, який вів боротьбу проти османського ставленика. Козаки розгромили та розігнали вороже військо, Мехмеда Ґерая ІІІ і його брата Шагіна Ґерая визволили з облоги.

1482 року хан Менґлі Ґерай I виступив союзником Московського князівства у війні проти Литви і здійснив похід на Київ.

1521 кримський хан Мехмед Ґерай ІІ пішов проти Московського князівства. До нього приєдналися козацькі загони під проводом Остафія Дашкевича.

Потім, під час війни проти Речі Посполитої, гетьман Богдан Хмельницький уклав угоду з ханом Ісламом Ґераєм III. Але після Переяславської ради відносини з Кримом погіршилися.

1659 року гетьман Іван Виговський відновив союз із Кримом. Разом вони розбили московську армію у битві під Конотопом.

Після ліквідації Запорізької Січі Російська імперія активно розширює свою владу на південь. 1783 року імператриця Катерина видає маніфест про «приєднання» півострова до Російської імперії, фактично це була перша анексія Криму.

— Для кримських татар це означає втрату власної держави, — констатує дослідниця, її голос набирає високої тональності. — Починається довгий колоніальний період.

Через століття, після революції 1917 року, кримські татари проголошують Кримську Народну Республіку. Одним із лідерів цього руху стає Номан Челебіджихан. Тоді українці та кримські татари намагаються домовитися про співпрацю — Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським підтримує право кримських татар на самовизначення.

Потім приходить радянська влада. Кримських татар чекає депортація, коли весь народ силоміць виселяють із Криму.

— Ці події мали катастрофічний вплив на демографію і культуру кримськотатарського народу, — Гульнара замовкає.

Постріл другий. Скорпіони

— У мене був депортований батько, Енвер, — ділиться родинною історією Наріман Джелял. У його київській квартирі ми розглядаємо старі сімейні фотографії. — Його не стало буквально кілька років тому.

Я про це знаю. Коли батько помер, Наріман іще був у в’язниці. На похорон його не відпустили. 

Народився батько 1938 року в селі Акчокрак, що нині є частиною Бахчисарая. Там досі стоїть будинок, у якому він жив дитиною. 

— Йому було шість років, коли його депортували. Разом зі старшою сестрою. Всього в родині було чотири брата та дві сестри. Ось, — показує на світлині. — Зараз лише один лишився в живих.

Таких історій Наріман чув багато. Про те, що рано-вранці 18 травня 1944 співробітники НКВД вривалися в будинки, давали п’ятнадцять хвилин на збори, наказували покинути місце.

Бахчисарайців відвозили на залізничну станцію «Сюйрєн». Там збирали депортованих, потім саджали їх у деревʼяні вагони. Людей чекала довга дорога до Центральної Азії: здебільшого в Узбекистан, але також у Киргизстан, Казахстан, Таджикистан, Росію.

Тоді за наказом Сталіна всіх без винятку кримських татар депортували з півострова. Згідно з офіційними даними — понад 191 тисячу людей, згідно з даними самоперепису, проведеного Кримськотатарським національним рухом — ще більше. Під час та в перші роки депортації від голоду та хвороб загинули до 46 % депортованих кримських татар.

— Батько розповідав, як їх на станції вивантажували, саджали на якийсь транспорт і розвозили. Родину привезли до закинутої хатки, яку й бараком не назвеш. В Азії це називали «кибитка». Невисокі глиняні стіни, дах з очерету й теж глини.

Речей у депортованих не було багато. Вони мали вже зайти в хатку, але місцевий житель їх зупинив. «Не заходьте туди!», — гукнув різко. Ті сторопіли.

— Допомогла спільність мов — узбецької і кримськотатарської. Той пішов додому і приніс щось на зразок трутки, — переповідає Наріман. — Він закинув її в ту закинуту будівлю, і звідти почали вибігати скорпіони, сколопендри й інші небезпечні істоти.

Тоді сказав: «Тепер можете заходити». Врятував.

Постріл третій. Робоча сила

У бібліотеці Києво-Могилянської академії тихо. Годинник на стіні повільно цокає. Ми розмовляємо з Мартіном-Олександром Кислим — істориком, дослідником історії кримських татар. 

Якось, коли він іще вчився у школі в Криму, зайшовши до класу 18 травня, побачив, що є лише хлопці. Запитав сусіда: «А де дівчата?». Він каже: «Ти що, не знаєш?». «А що?», — уточнив. «Татари будуть дівчат різати!».

У його родині упереджень проти кримських татар не було. Однак у Криму процвітали штучно створені Росією стереотипи про кримських татар як про варварів.

Якось у школі Мартіна-Олександра запровадили факультатив кримськотатарської мови. Батько записав його зі словами «живеш у Криму, маєш знати». Той провчився рік. А вступивши на кафедру історії в Могилянку, Мартін-Олександр довго шукав свою тему. Поки колеги не порадили йому писати про Крим: «Хто краще за тебе напише про це?». Так зʼявилася дипломна робота, а згодом і дисертація «Повернення кримських татар на батьківщину в 1956–1989 роках». Зараз Мартін-Олександр Кислий є керівником «Кримських студій» у Києво-Могилянській академії.

У розмові з ним я повертаюся до одного з найскладніших періодів історії кримських татар — після депортації 1944 року. Мартін-Олександр пояснює, що умови їхнього перебування у вигнанні, прописані в декреті за підписом Сталіна про депортацію, звісно ж, не виконувалися. Голод, брак медичної допомоги та антисанітарні умови були причинами високої смертності.

1944 року кримські татари опинилися в так званих спецпоселеннях. Є певна іронія в тому, бо це не був табір із колючим дротом і спостережними вишками — це могло бути звичайне село, колгосп, якась фабрика чи будівництво. Але люди не мали свободи пересування. За кожним спецпоселенням було закріплено коменданта, і в цю комендатуру регулярно мали зʼявлятися спецпоселенці й відмічатися. Якщо хтось тікав, його родичі або близькі були зобовʼязані повідомити про те. 

— Багато кримських татар утікали, — пояснює історик. — Найчастіше — щоб знайти родичів. Бо ще під час виселення люди потрапляли в різні вагони і потяги, а потім у дорозі губилися. 

1948 року радянська влада запровадила посилене покарання за втечу — двадцять років каторжних робіт. А ті, хто не повідомив про утікачів, отримували п’ять років заслання.

— Кримських татар використовували як безкоштовну робочу силу в сільському господарстві, на важкому виробництві й на будівництві, — зауважує Мартін-Олександр. 

Коли засудили культ Сталіна, обмеження з кримських татар нібито зняли. Проте лукавство полягає в тому, що саме в Крим вони повертатися не могли. Навіть щоби просто відвідати батьківщину, вони могли потрапити туди лише як туристи.

— Для цього їм потрібна була так звана подорожниця в один із кримських санаторіїв або пансіонатів. Їх отримували на роботі у відділі кадрів: працівник такий-то їде туди-то, — пояснює дослідник. 

5 вересня 1967 року зʼявляється постанова про те, що нібито знімаються всі звинувачення й обмеження для кримських татар, і ті масово починають їхати в Крим. Не знаючи, що в той самий день прийняли ще один документ: проживати на цій території СРСР вони можуть лише згідно з чинним законодавством «про працевлаштування та паспортний режим».

Без прописки кримські татари не могли влаштуватися на роботу. 

Без працевлаштування не могли отримати кримську прописку.

Постріл четвертий. Ув’язнення

Станом на 1978 рік, за документами КДБ, у Крим, попри спротив із боку влади, повернулося приблизно 10 тисяч кримських татар.

Депортовані обʼєднувалися в ініціативи, писали листи, а потім і виходили на демонстрації. Як пояснює Мартін-Олександр, на першому етапі ключовими дієвцями виступили старі комуністи, які пройшли війну й були занурені в радянську систему. Вони намагалися використати свій авторитет для того, щоб відновити права народу. Після 1956 року стає очевидним, що влада цього робити не збирається.

— От Сталін помер — нібито все мало б якось налагодитися, — роздумує історик, перебираючи пальцями по столі. — Проте проблема вкорінена значно глибше, в саму природу радянської влади.

Окрім так званого періоду коренізації¹¹Політика більшовицької партії, що мала на меті залучення представників корінного населення радянських республік і автономій до органів місцевого управління та надання їхнім національним мовам офіційного статусу., що тривав із 1923-го до початку 1930-х років, радянський режим завше демонстрував упередженість стосовно не-росіян, точніше, усіх, хто протиставляв себе «найвидатнішій нації серед народів СРСР» (за словами Сталіна).

Кінець 50-х років – початок 60-х років — це той період, коли в кримськотатарський національний рух приходить активна, гаряча молодь, не звʼязана партійним квитком.

— Звичайно, вони у чомусь скопіювали те, що було в радянському режимі, — міркує Мартін-Олександр, — наприклад, написання листів. Проте раніше писали «дєдушкє Лєніну» письмо одне-єдине, а тут тобі лист на 100 тисяч підписів.

Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку в складі РСФРР створили 18 жовтня 1921 року рішенням радянської влади з підписом, зокрема, Леніна. Тож у жовтні, на день заснування Кримської Республіки, кримські татари ходили до памʼятника Леніну з вінками. На них було написано: «Леніну від кримських татар». І міліція¹³Міліція — до 2015 року поліцейська служба в Україні називалася міліцією. У процесі реформ після Революції Гідності (2014) її перейменували на поліцію, проте в побуті за звичкою іноді використовують стару назву. не могла розігнати це, адже це вінки самому Леніну. Мітинги, наприклад, були заборонені, але ніхто не може заборонити зібратися на кладовищі для того, щоби вшанувати памʼять загиблих ну і якісь нагальні питання проговорити. Звичайно, на виході з кладовища стояло КДБ.

— Були і відкриті протистояння, — розповідає історик. — Так зване відоме Чирчикське побоїще, коли у місті Чирчик в Узбекистані кримські татари у квітні 1968 року вийшли на центральну площу міста для того, щоб відсвяткувати своє національне свято, Хидирлез, свято весни. А їх побили палицями і розігнали водометами.

Кримськотатарський національний рух — певний феномен, у який був залучений весь народ, каже історик. Він був горизонтальний за структурою, не мав чітко означених лідерів, але мав певних авторитетів, які слугували орієнтирами.

Як-от Мустафа Джемілєв. На початку 1960-х років він прийшов у бібліотеку взяти книжку з історії, а до нього підійшли інші хлопці і сказали: «Ти кримський татарин, тобі цікава ця тема, давай разом щось робити». Тоді був створений «Союз кримськотатарської молоді». Мустафа-ага¹⁵Приставку «ага», додану після імені, використовують на позначення почесного звання, титулу або для висловлення шанобливого ставлення. Походить із тюркських мов, можна перекласти як «пан», «голова», «господар» тощо. з університетських років в Узбекистані починав чинити спротив і потім сукупно п’ятнадцять років провів в ув’язненні за цю підтримку кримського національного руху.

Багато хто були заарештовані й відсиділи різні терміни. Це Ільмі Умеров, Роллан Кадиєв, Айше Сейтмуратова, Решат Джемілєв, Синавер Кадиров та інші. Учасники руху були різні: починаючи від хлопців-підлітків, які збирали гроші чи підписи, закінчуючи тими, хто їздив у Москву, відвозив ці підписи, сидів у приймальнях, чекав на прийом.

1987 року кримські татари вийшли на Красну площу в Москві — це була кульмінація, чи не перший масовий мітинг часів перебудови¹⁶Перебудова — період реформ М. Горбачова, що мали подолати кризи тоталітарного правління його попередників..

— У фоторепортажах видно, як кримські татари просто натовпами йдуть вулицями Москви з плакатами і щось вигукують, — Мартін-Олександр наголошує, що це був надзвичайний спротив системі, якого раніше ніхто не чинив. — Усі регіони в Криму теж охопили протести.

Постріл п’ятий. Життя в контейнері

Кримських татар, яким вдалося повернутися, місцева влада не допускала у Сімферополь та на узбережжя. Їх витісняли у степову частину. 

— Ми не мали таких грошей, щоб купити будинок у більш економічно привабливому регіоні чи в Бахчисараї, де народився та жив батько, — згадує Наріман Джелял. Його міміка розповідає більше за слова. 

Енвер, Наріманів батько, зміг купити дім у селі в Джанкойському районі.

— 3 червня 1989 року мене з родичами відправили поїздом, — згадує Наріман. — Мама і сестра ще залишалися в Узбекистані, бо треба було продати квартиру і все майно відправити контейнером.

Дев’ятирічний Наріман, його тітка, тітчині мати й донька їхали потягом. 6 червня вони прибули на станцію Джанкой. Нарімана зустріли дід, брат і батько, і він приїхав у той будинок, де прожив до 1997 року, до навчання в університеті.

Енвер раніше працював на великому хімічному підприємстві слюсарем, але коли приїхав у Крим, його не брали на роботу за фахом. Наріманова мама була досвідченою бухгалтеркою, та повернувшись, працювала лише на городі. І цим, разом із батьком, годувала родину. Наріманова бабуся в Узбекистані вирощувала помідори.

— Я памʼятаю, як вона мучилася, і я їй десь допомагав. Вона нас витягнула. Батько також працював у будівничій бригаді, — згадує Наріман. — У нас у сараї завжди був верстат, інструменти, рубанки, молотки.

Батьки доклали всіх зусиль для того, щоб діти отримали освіту. Щоб вийшли на нормальне життя. І не доводили нікому, що вони — «нормальні».

Постріл шостий. «Це не меблі, які викинули і тепер повернули на місце»

Батьки Рефата Чубарова, голови Меджлісу кримськотатарського народу, знайшли сміливість і наполегливість повернутись до Криму ще 1968 року. Рефат народився в узбецькому Самарканді й на час повернення на батьківщину йому виповнилось одинадцять.

Ми розмовляємо в приміщенні Меджлісу кримськотатарського народу, який в окупованому Криму заборонений, а тому з 2016 року базується в Києві

— Кількасот родин, які проривалися, знову і знову викидали з Криму, — розповідає Рефат. Високий, статечний чоловік, погляд якого захований під насупленими бровами — хранилищем історичного досвіду. — Я дитиною бачив, як оточують будинки кримських татар, як підʼїжджає пазик, з якого чути радянські марші, як виходять міліціянти і дружинники з червоними повʼязками, і викидають родину.

Кардинально ситуація почала змінюватися наприкінці 80-х років, коли вже все йшло до розпаду СРСР. Різні народи піднялися, щоб добиватися своїх прав. Радянську владу вимусили поступово якщо не вирішувати щось, то змінювати.

— Радянська влада намагалася грати з нами, — визнає Рефат-ага. — Була вимушена вирішувати питання, але прагнула його відрегулювати по квотах і нормах, щоб це повернення розтягнулося на десятки років.

В Україні у кримських татар були союзники. Наприклад, Народний рух України за перебудову¹⁹Народний рух України за перебудову — громадсько-політична організація, заснована 1989-го, що суттєво вплинула на те, аби Україна відновила свою незалежність. Із 1993 року трансформувалася в політичну партію «Народний рух України» (НРУ).. В’ячеслав Чорновіл²⁰В’ячеслав Чорновіл (1937–1999) — громадський діяч, публіцист, політик, політв’язень комуністичного режиму. Став уособлювати боротьбу України за відновлення незалежності. говорив, що кримські татари вільні у своєму праві будувати своє майбутнє і ніхто не може їм заперечувати. І додавав: «Але ми, українці, були б дуже раді, якщо б вони своє право на самовизначення вирішували разом з нами».

— Це ж не просто група людей, яких колись несправедливо висилали, а тепер «давайте ми їх повернемо», — не приховує обурення Рефат. — Це не меблі, які викинули, а тепер взяли і повернули на своє місце. Тут має йтися про повернення та відновлення зневажених прав народу на своїй землі.

У березні 1992 року кримські татари мусили пікетувати, їхати до Києва. Рефат Чубаров очолив акцію «Київ-92». Тоді, ще не будучи народним депутатом України, він виступив від імені мітингувальників із трибуни українського парламенту.

— У 1991-му, через 73 роки вимушеної перерви, кримські татари відновили національний інститут кримськотатарського народу — зібрали Курултай, обрали делегатів Курултаю, — розповідає голова Меджлісу.

Забігаючи наперед, 28 червня 1991 року II Курултай кримськотатарського народу прийняв «Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу» .

Референдум 20 січня 1991 року про відновлення АРСР у складі УРСР кримські татари бойкотували. Чому? Бо цей референдум ігнорував їхнє право на автономію як корінного народу, право на самовизначення і закріплював радянську адміністративну модель. 12 лютого Верховна Рада тоді ще Української Радянської Соціалістичної Республіки таки прийняла постанову щодо відновлення Кримської автономії. Під виглядом територіальної її перетворили у фактично російську — із пріоритетом у правах для російськомовних, так званих слов’ян. Це була бомба сповільненої дії, і вона спрацювала.

— Цього нам зупинити не вдалося, — розчаровано констатує Рефат-ага.

Постріл сьомий. «Май на увазі, що вони стрілятимуть»

2014 року в Криму влада була антиукраїнська. Рефат згадує і Анатолія Могильова, і Володимира Костянтинова, який через десять років після захоплення Криму є головою так званої державної ради Криму.

— Влада спрямовувала до Криму десанти тітушок²³Найманці, які застосували фізичну силу і брали участь в масових сутичках проти активістів., це все організовувалося відверто і відкрито, — підкреслює Рефат.

У той же час відбувався Євромайдан. Перемога національно зорієнтованих демократичних сил дала глибоку надію і багатьом кримчанам.

— 23 лютого 2014 року, неділя, — пригадує події Рефат-ага. — Ми зібралися на жалобний мітинг памʼяті Номана Челебіджихана — першого голови уряду Кримської Народної Республіки, одного з організаторів першого Курултаю.

Того дня 1918 роre Номана Челебіджихана вбили у Севастополі. Збіглося так, що 22 лютого перемогла Революція Гідності. І ось на центральній площі в Сімферополі зібралося десь 15 тисяч людей. Більшість — кримські татари, але не лише.

— Ми говорили про те, що нарешті в Криму не буде монополії однієї політичної сили, однієї етнічної спільноти, — має на увазі росіян, — що нарешті в Криму будуть впроваджені механізми і принципи демократії, — ділиться Рефат-ага. — Памʼятаю, як ми приймали резолюцію і як люди цьому раділи.

Але в ті дні росіяни готували дещо інше. Мала відбуватися позачергова сесія Верховної Ради Криму, де, подейкували, проросійські сили збирались порушити питання про зміну статусу Криму.

— Ми зустрілися з керівництвом Верховної Ради АРК, пропонували їм перенести засідання, але вони відмовилися і не стали скасовувати дату засідання на 26 лютого. Тоді ми зібрали Меджліс кримськотатарського народу. Розуміли, що буде втручання Росії, але не думали, що це втручання буде аж до вторгнення і окупації Криму.

Кримські татари вийшли на підтримку територіальної цілісності Української держави. 

— Зібравшись 26 лютого, ми досягли своєї мети. Ми разом добилися того, що сесія не була проведена. Були впевнені, що пряма загроза прибрана. Радісні учасники мітингу розійшлися по домівках. 

А на ранок 27 лютого прокинулися від того, що будинки Ради Міністрів Криму і Верховної Ради Криму були захоплені, як тоді казали, невідомими зеленими чоловічками.

Рефата-ага розбудив телефонний дзвінок о п’ятій ранку. Це був начальник Головного управління СБУ в АРК. Сказав, що ці приміщення захоплені: «Я тобі телефоную, бо, за нашими даними, вони занесли [у Верховну Раду] велику купу стрілкової зброї. Сучасної зброї. Якщо ти будеш виводити людей, май на увазі, що вони стрілятимуть».

— Я сказав, що людей під зброю не кину, — твердо каже Рефат-ага. — Ані Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в АРК, ані Головне управління СБУ в Криму й інші правоохоронні органи не виконали своїх повноважень.

Постріл восьмий. В’їзд заборонено

У травні 2014 року Мустафа Джемілєв їхав до Криму з материкової частини України. Кілька тисяч кримських татар разом із членами Меджлісу зустрічали його на адміністративній лінії з Херсонською областю, але лідера національного руху так і не вдалося провести до Криму. Кримські татари зіткнулися з російськими військами. Тоді попередження отримав Рефат Чубаров. Потім він кілька разів виїжджав до Києва і на міжнародні зустрічі.

— Наприкінці червня 2014 року я їздив на засідання Парламентської Асамблеї ОБСЄ в Баку, де прийняли жорстку резолюцію щодо Росії у звʼязку із захопленням Криму, — згадує Рефат-ага. — Мене зупинили на адміністративному кордоні, на Чонгарі. Я був з колегами, бо, повертаючись, ми ще провели виїзне засідання Меджлісу в Генічеську.

Зрозуміло, що діяльність Меджлісу вже була повністю під наглядом ФСБ. Вона не сиділа між ними, але намагалася прослуховувати, тому липневе засідання, на якому мали бути обговорені важливі питання, відбулося на неокупованій території — у Генічеську. Тоді Рефату Чубарову так звана прокурорка Криму Поклонська зачитала чергове попередження. Потім на адміністративний кордон приїхали представники кримського ФСБ і зачитали заборону на вʼїзд до Росії на п’ять років.

Рефат твердо промовив: «Добре, я в Росію і не збирався, я їду додому». Ті відповіли: «Ну дарма жартуєте». Військові стали ланцюгом.

— Мене фактично викинули з Криму, де залишалися моя мати, брати, племінники, численна рідня. Через кілька років вони провели судове засідання і винесли мені вирок: шість років позбавлення свободи за «організацію масового безладу» і таке інше.

На думку голови Меджлісу, росіяни перетворили Крим у військову фортецю, плацдарм, звідки вони розширятимуть свою експансію далі на Румунію, Болгарію, Туреччину, країни НАТО. І 24 лютого 2022 року це підтвердило. Одна з основних колон на материкову частину України пішла з Криму, щоб захопити Херсонську, Запорізьку області, звідти піти на Одесу, Миколаїв.

— Зрозуміло, що там їм заважають нелояльні люди. А до таких вони зараховують увесь кримськотатарський народ, бо знають, що в нас дуже сильна колективна пам’ять і ми нічого не забули з нашої трагічної історії, починаючи з 1783 року, — констатує Рефат-ага. — Для них звичний механізм — це репресії. Вони намагаються різними звинуваченнями розчавити кримських татар Криму.

Так їх налякати, щоб вони взагалі не відкривали рота. Або ж покинули Крим.

Постріл дев’ятий. Помста

Окупувавши півострів, російська влада запровадила жорсткий контроль над медіапростором, зокрема через закриття незалежних видань, тиск на журналістів та блокування доступу до українських інформаційних ресурсів. Про свободу слова у Криму немає й мови.

Так сталося з газетою «Авдет» (що з кримськотатарської означає «повернення»), заснованим 1990 року першим незалежним виданням кримськотатарською мовою з часу виселення кримських татар до Середньої Азії.

Так сталося з телеканалом «АТR», що мовив переважно кримськотатарською і своїми сучасними, жвавими передачами — розважальними, інтелектуальними, пізнавальними — заохочував кримськотатарську молодь вивчати рідну мову. Телеканал проіснував у Криму з 2007 по 2015 рік, далі був змушений переміститись до Києва. І в «Авдеті», і на ATR працював Наріман Джелял. У газеті був членом редакції, а на телеканалі заснував суспільно-політичну програму «Перехрестя».

Через те що Росія вбила незалежну журналістику, на півострові з’явилося явище громадянської журналістики. Адже медійниками, які висвітлюють судові процеси та справи політв’язнів, стали люди, які до часів окупації не мали жодного стосунку до цієї царини.

За даними Центру прав людини ZMINA, протягом 2022–2023 років у Криму зафіксувано 162 випадки атак проти професійних працівників медіа та громадянських журналістів, редакцій традиційних та онлайн-видань, телеграм-каналів, а також онлайн-активістів. До червня 2024 року серед тих, кого Росія тримала в неволі, було шістнадцять медійників, блогерів і громадянських журналістів. Наріман Джелял — один із них.

— Наріман — дуже помітна фігура не лише в кримськотатарському житті, а й в українській історії, — каже Рефат-ага. — Я впевнений, що це одна з причин того, що його росіяни не осмілилися далі утримувати. Це не говорить про те, що інші не заслуговують на звільнення. Ні, є борці за справедливість, і дуже сміливі люди. Проте в Путіна і його оточення є почуття помсти щодо кримських татар.

Коли мова йде про звільнення кримських татар, вони намагаються до останнього їх не відпускати, переповідає Рефат Чубаров процеси, невідомі більшості українців.

— Це помста. Вони дуже від нас очікували, що задля спасіння ми їм підкоримося, приймемо їхню сторону, — роздумує Рефат-ага.

Ніколи

Ще в увʼязненні, 19 вересня 2022 року, Наріманові Джелялу вдалося написати звернення²⁵Процитовано з видання «Вільні голоси Криму: історії кримських журналістів — бранців Кремля» (упоряд. О. Яремчук, І. Березніцька, А. Левкова; пер. листів І. Андрусяка), що вийшла 2025 року у видавництві Vivat. та передати його через адвокатів:

Я мушу прощатися. Вже коли збираюся виходити з помешкання, Левіза згадує: 

— Так, я подзвонила до мами Нарімана, уточнила, — квапиться сказати дружина колишнього політвʼязня. — Під час війни, коли вони жили під Севастополем, Акʼяром, під час бомбардування чи авіанальоту прадідусь заховав сімʼю разом з діточками в окоп чи яму. Це не був підвал, бо мама розповідала, що було якесь глибоке місце. І прабабуся тоді взяла із собою Коран. Як захист. Уламок від снаряда влучив саме в Коран, який вона із собою взяла. Там ось така вмʼятина досі, — показує Левіза. — Той же Коран вони забрали з собою під час депортації. Він приїхав через Урал, поїхав в Узбекистан і повернувся до Криму. 

І чекає на свої власників удома, на півострові.