Як нам стати суспільством оборони?

Життя у війні та поза нею

Початок 2026 року оприявнив формування певного консенсусу щодо «війни як способу буття», нормалізації, чи то пак рутинізації війни, боротьби та опору як невід’ємної частини життя, допоки існує Росія-як-неоімперія.

Щоправда, такий консенсус, припускаю, формується радше у вузькій бульбашці активістів та інтелектуалів, аніж у широкого загалу. Частині суспільства притаманний інший тренд — «життя поза війною». Не наважуся припустити, що подібно до часу між 2014 і 2021 роками хтось нині може «не помічати» війну: надто гучно звучать повітряні тривоги й обстріли навіть у віддалених від фронту куточках країни. Радше йдеться про самоусунення, перекладання відповідальності за опір і захист на уявну «державу» і брак бажання самому долучитися до такого захисту й опору.

Цьому підіграє і влада: на сьогодні ухилення від виконання військового обов’язку карається штрафом або позбавленням волі від 3 до 5 років, тоді як самовільне залишення частини (СЗЧ) — терміном ув’язнення від 5 до 10 років. Президент уникає публічного засудження нападів на військовослужбовців у тилу (зокрема на представників ТЦК), які з поодиноких перетворюються на регулярні. Чисельність українського війська станом на середину травня 2026-го становить близько 900 тисяч осіб, водночас 1,3 мільйони українських чоловіків мають бронювання від мобілізації, а ще 1,5–2 мільйони (за різними оцінками) перебувають у розшуку. Іншими словами, кількість тих, хто самовільно уникає або легально звільнений від служби, щонайменше втричі переважає кількість тих, хто тримає стрій.

Якщо виходимо з того, що загроза для української держави з боку Росії є безтерміновою, незалежно від інтенсивності бойових дій у конкретний відрізок часу, така стратегія — програшна. Ми як суспільство не можемо дозволити собі обирати, ким бути: козаками чи гречкосіями.

«Воювати мають всі. Але не одночасно»

Складно робити неупереджений аналіз без твердих даних щодо обсягів мобілізації, кількості добровольців і мобілізованих примусово, людських втрат та іншої інформації, що могла би допомогти сформувати об’єктивнішу картинку щодо обороноздатності українського суспільства. Я розумію, чому ця інформація засекречена. 

Не критикую цього, але мушу зробити цей дисклеймер як людина, що значну частину свого життя робила доказові дослідження на підставі доступних для верифікації даних.  

Очевидним є хіба те, що процес мобілізації та бронювання на сьогодні, дипломатично кажучи, вибірковий і непрозорий, критерії для бронювання — розмиті, а зойки у соцмережах щодо браку людей у війську контрастують із велелюдними барами й ресторанами, повними чоловіків призовного віку, які вочевидь мають відстрочку від служби. 

Тимчасом всередині Сил безпеки та оборони накопичується гіркота й образа на суспільство, якому зручно мати армію «необмежено придатних», щиро їм дякувати (або ні) за «можливість жити життя» і не перейматися питанням власної залученості — чи то приспавши сумління, чи то дійсно вважаючи, що захист держави не належить до загальних громадських обов’язків.

Воювати тими самими людьми не вийде. Ресурс бійців, які у строю чотири або більше років, вичерпаний. Закінчується здоров’я — навіть у тих, хто служить не в піхоті. Підйом на позиції о другій ночі, чергування без сну, безкінечне тягання важкого, неправильне й нерегулярне харчування, постійний стрес — на війні людина швидко зношується фізично та морально. Руйнуються сім’ї. Різні контексти відчужують навіть найрідніших людей. Дитинство своїх дітей неможливо ані надолужити, ані перепрожити. А без опор, без рідних і близьких людина втрачає себе. Колишнє життя роками стоїть на паузі, кар’єра зупиняється, тим часом прошивається нова ідентичність, відточуються компетенції, яким складно знайти застосування в цивільному житті. І це ми ще винесли за дужки ситуативні негаразди, які можуть спіткати або ні: некомпетентне командування, несправедливі рішення, невиплачені бойові, відмова у відпустці та решта безкінечного списку.

Найперше, що мають усвідомити громадяни і громадянки країни, яка воює тринадцятий рік, тобто третину своєї новітньої незалежності, і що має бути в основі державної політики: воюватимуть таки всі. Але не всі одночасно.

Діяти, а не спостерігати

Міф про «кіборгів»¹Українські військові, які у 2014–2015 роках 242 дні на межі людських зусиль обороняли Донецький аеропорт, за що їх у народі так і прозвали. — залізних людей, військових як казкових непереборних героїв — у перші роки АТО та 2022 року надихав і давав надію. Але водночас мав і зворотний, шкідливий ефект: для когось вони створили враження, що воювати може не кожен, а лише виняткова, особлива надлюдина. Породив думки на кшталт «я б так не зміг», «це не для мене» тощо. Прикметно, що станом на 2026 рік Збройні сили України залишаються інституцією, котрій громадяни довіряють найбільше — понад 90 %. Утім, з огляду на готовність виконувати свій конституційний обов’язок, йдеться скоріше про схвальну оцінку роботи ЗСУ сторонніми спостерігачами, аніж про перетворення спостерігача на дієвця.

Безумовно, військовослужбовцям часто доводиться робити виняткові, героїчні, надзвичайні вчинки. Але це не робить їх надлюдьми, скоріше навпаки: звичайні люди, часто вчорашні цивільні, виявляються здатними до незвичайних речей. Бути військовослужбовцем — не питання виняткового героїзму чи особливого характеру. Це просто нормально, так само як здобути освіту й голосувати на виборах. (Виняткових компетенцій та виняткової фізичної підготовки вимагають хіба війська спеціального призначення, та й ті можна здобути, було би бажання.) Служба у війську — це досвід і набуття навичок виживання й оборони.

І до цього моменту він повинен мати доступ до інфраструктури підготовки та підтримки: тренувальні програми на кшталт «тестового тижня» від Третьої штурмової, курси операторів БпЛА та домедичної допомоги, виїзди на полігони, проходження навчальних курсів у повній або обмеженій версії, які наразі доступні тільки чинним військовослужбовцям в «Армії+» тощо. Так, ще до офіційного БЗВП. У такий спосіб майбутні військовослужбовці отримають три речі: адаптацію до нової реальності, компетенції та спільноту. 

Компетенції покажуть, що подобається і що краще виходить, а занурення в те, що раніше було незнайомим, робить його нестрашним. Спільнота створить коло підтримки й ініціації, в якому офісний працівник перетвориться на воїна (нічого не маю проти офісних працівників). Можливо, читання «Молитви українського націоналіста» вголос при нічній ватрі зрушить щось бодай в одному з десяти присутніх сердець. 

Питання залучення до війська жінок варте окремого тексту, але тут не можу не сказати очевидну, сприятливу для посилення обороноздатності України й напозір безболісну для виконання річ: українському війську варто принаймні не відштовхувати тих жінок, які хочуть служити своїй країні. Тоді як чоловіків випадковим чином «бусифікують» на вулицях, без огляду на їхню підготовку та професійні навички, найвмотивованіша та найпідготовленіша доброволиця, найімовірніше, походить колами сексистського пекла, доки зможе всього лише підписати контракт, після чого щоденно стикатиметься з упередженнями та/або зневагою тільки через те, що вона жінка. На щастя, деякі підрозділи вже активно рекрутують жінок. 

Дивно, що у ХХІ столітті, у своїй країні я маю в якийсь спосіб адвокатувати й доводити, що жінки — теж люди, але менше з тим: що скоріше це визнає українське військо, від командирів до солдатів (безумовно, є винятки, але наразі вони в меншості), то сильнішим воно буде. Довести цю тезу нескладно: станом на сьогодні абсолютна більшість жінок-військовослужбовиць — доброволиці, а це надвисокий рівень мотивації та ідейності, який поділяють далеко не всі їхні побратими.

Демобілізація: слон у кімнаті

Але мобілізація без винятків неможлива без демобілізації. Успішна мобілізація неможлива без змін умов поточної служби. Наразі для громадян потрапляння у військо фактично означає квиток в один кінець. Ця ідея деструктивна і для військовослужбовців, і для цивільних: перші почуваються ошуканими, другі — настрашені перспективою «безтермінового рабства». 

Дискусія навколо термінів служби часто зводиться до «все або нічого», тобто єдиний варіант, який пропонується (або заперечується) — це демобілізація або звільнення в запас після певного періоду служби у війську. Але між демобілізацією і безкінечною службою є чимало інших рішень, необхідних, якщо йдеться про боєздатне суспільство.

Ідея, що за 30 днів відпустки на рік, яку до того ж ще й непросто отримати, можна відновити фізичне та психічне здоров’я та бодай сімейні зв’язки, не кажучи вже про соціальні, — відірвана від реальності. Час відновлення необхідно збільшити, якщо ми хочемо мати боєздатну армію, а не ставимося до людей як до витратного матеріалу.

Демобілізація, звичайно, має залишатися на порядку денному. Не можу не погодитися з Павлом Казаріним: суспільству бракує прикладів успішних ветеранів, які отримали звільнення не тому, що повернулися з війни без кінцівки, народили трьох і більше дітей або приїхали додому в труні — а просто тому, що виконали свій конституційний обов’язок і можуть жити і працювати в тилу без докорів сумління. 

Сьогодні ідея чітких та універсальних термінів служби для всіх є радше утопічною. Водночас абсолютно реально розробити принаймні етапи та критерії демобілізації, демобілізацію «хвилями» тощо. Нехай під одну хвилю підпадає десять або навіть п’ять відсотків військових — світло в кінці тунелю та можливість легально звільнитися, ймовірно, зменшить кількість СЗЧ, у якому, за останніми даними, перебував кожен п’ятий (!) захисник. 

Десакралізація армії

Корупція в ТЦК і ВЛК, свідчення про нелюдські умови служби в деяких бригадах, жорстоке поводження при «бусифікації» військовозобов’язаних стають найкращими антимобілізаційними агітками — російські пропагандисти аплодують і дякують. Для громадян, які вважають свої права вищими за обов’язки, такі випадки є залізобетонними аргументами на користь того, чому уникати мобілізації потрібно за будь-яку ціну. Українська армія виявляється не святою, а отже, не вартою долучення.

Ця логіка є глибоко хибною. По-перше, армія є віддзеркаленням суспільства з усіма його вадами й недоліками. Якщо недоброчесність існує в цивільних інституціях, дивно очікувати безгрішності від військових. По-друге, замовчування проблем у війську вже давно не можна виправдати необхідністю воєнного часу. Навпаки, відкрите обговорення й долучення суспільства до вирішення цих проблем — знову ж таки, в тому числі вдягнувши піксель особисто — це запорука нашої обороноздатності. 

Питання, наскільки можна впливати на зміни в армії зсередини, є дискусійним: одні мої знайомі військовослужбовці підтримують цю тезу, інші критикують і навіть вважають шкідливою. В одних підрозділах командири враховують думку підлеглих (скажімо, відома бригада навіть використала цю тезу в рекрутингу, розмістивши на сітілайтах гасло «ініціатива вітається»), в інших за власну позицію можуть покарати. Особисто я вважаю, що кожна людина, яка служить, є співтворцем чи співтворчинею української армії, і що більше в ній гідних та професійних людей, то краще.

Кілька зауваг наостанок

Ці міркування можна вважати нереалістичними. Їх можна розкритикувати вщент як такі, що не засновані на доказовому аналізі. Але це не вирішить проблеми: воювати і захищатися постійно тими самими людьми не вийде. Тому я би хотіла, щоб цей текст сприяв пошуку рішень, а не виправданню бездіяльності. 

Відокремлення армії «необмежено придатних», замикання їх у гетто війни є не тільки шкідливим для українського суспільства в цілому, недалекоглядним і програшним для української обороноздатності, а й несправедливим щодо тих людей, які віддали життя або здоров’я, щоб інші просто могли далі жити своє. 

І насамкінець: ті, кого вищевикладене стосується найбільше, навряд читають Ukraїner. Тут цей текст прочитають однодумці. Але вплинути на зміни можна, тільки якщо вийти за межі бульбашки.