Євген Лір про книжку The Flood і рідний південь

2024 року Євген долучився до війська і паралельно зі службою написав англомовну книжку The Flood про підрив Каховської ГЕС. Книжка спирається на свідчення людей, які опинилися в центрі подій та брали участь в ліквідації наслідків. У цьому інтерв’ю Євген розповідає про нове видання, рідний південь і його людей, а також про любов, якою все це охоплено.

«Повінь»

— Чому присвячена книжка?

— Багатьом речам. Я хотів би сказати, що вона присвячена лише трагедії підриву Каховської дамби. Або лише тому, як люди виживали на Херсонщині в окупації. Але насправді це книга загалом про любов. Про південь України і про величезну любов, яка на цьому півдні мешкає.

Там є історії військових, цивільних, науковців, є історії людей, які неочікувано для себе опинилися у самому центрі подій трагічних, але тих, які показали, наскільки сильною може бути людина в умовах війни, наскільки людяною вона може бути.

Це історія ідентичності українського Півдня, про яку, як на мене, замало говорили до повномасштабної війни. І, можливо, навіть зараз нам трошки бракує цих розмов. Це книжка декого, кого з нами вже немає, хто пережив страшні трагедії після того, як книжка була написана. Але загалом це книга любові.

— В якому жанрі написана книжка?

— У жанрі наративного нон-фікшн. Жанр відомий нашому читачеві радше через екранізації, ніж безпосередньо через таку літературу. Але якщо ми говоримо про Америку, країни Західної Європи, то там це один із таких підходів документалістики, який намагається апелювати до читача більш персонально.

Два приклади: книга [Джона Дугласа і Марка Олшейкера] Mindhunter, яка розповідає про створення поведінкового відділку ФБР. Було створено лише двох персонажів-нараторів, які уособлювали колективні риси усіх детективів, які справді займалися створенням цього поведінкового відділу. А усі справи, персонажі злочинців — вони всі справжні.

І так само «Вбивці квіткової повні» [Девіда Ґренна]. Екранізація отримала «Оскар» і, я думаю, це доволі знаменита історія. Також про створення спецслужб і про те, як корінні американці страждали через утиски з боку тодішнього уряду.

Я створив трьох персонажів, які є повністю вигаданими і в яких, можливо, є трошки рис мене, моїх друзів, людей, з якими мені доводилося перетинатися під час перебування на Херсонщині. Решта історії справжня. Це все я зазначаю одразу на початку книжки.

— Як вийшло, що книжка одразу писалась англійською?

— Так сталося, що англійська — моя друга мова, тому що моя мати викладає англійську мову в університеті. І я вивчаю англійську з чотирьох років. Зі свого досвіду саме як перекладача — неможливо добре перекласти книгу, аби зберегти повністю все, що хотів закласти автор. І якщо зараз я перебуваю в позиції автора і володію мовою, яка є цільовою, чому б мені не написати цю книгу одразу англійською?

Рішення далося на диво швидко і без серйозних роздумів. Було внутрішнє відчуття, що ця книга потребує англомовного втілення. Звісно, одна з основних причин — те, що ми маємо розповісти цю історію саме для наших європейських, американських читачів, загалом читачів з решти світу.

Окрім англомовної, буде також книжка в авторському перекладі українською. Ясно, що англомовний текст пережив кілька ітерацій редагування. Українськомовна версія буде створюватися з тексту, який я написав початково. Знову ж таки, ми працюємо із жанром нон-фікшн, але все-таки наративним. Художні елементи, метафори, порівняння, алітерації хочеться зберегти саме там, де я їх закопав.

Повернення додому

— Як ви дізналися про теракт на Каховській ГЕС?

— Я тоді ще був волонтером і дізнався про цей підрив серед ночі. Я думав, що це вороже ІПСО, тому що тоді багато говорили про те, що вони це зроблять, було кілька хибних вкидів. І краще б так, звісно, і було.

Але буквально через годину ми розуміємо, що це сталося насправді. Я телефоную своєму другові, з яким ми тоді масово допомагали ЗСУ автомобілями, і кажу зібрати всі машини, всіх людей, кого можливо, і їхати на Херсонщину. Тоді ми якраз паралельно з командою Ukraїner збирали свої каравани і їхали. І у нас так само люди по всій Україні їздили, шукали човни, привозили ці човни. Це було повне божевілля, але я радий, що ми були в правильному місці і зробили правильну справу. І потім робили ще одну таку експедицію вже через два тижні після підриву. Це була експедиція із розгрібання завалів: треба просто відкопати будинки від усього бруду, який туди нанесла вода, цієї роботи було більш ніж достатньо, і цим теж займалися.

— З кого складалася ваша команда?

— Команда — це мої друзі. Це люди, які горять, як і я, ідеєю висвітлити усе, що відбувається на півдні України, ідеєю показати світові, наскільки підрив Каховської дамби зачепив різні сторони життя.

Фіксеркою у нашій команді була Даша Пустова. Вона родом із Херсона. Тому для неї це можливість потрапити додому, попрацювати у себе на рідній землі. Мені здається, що про землю мають розповідати ті, хто там або жили, або залишили щось дуже важливе для себе.

Олександра Злуніцина стала нашою фотографкою. Друг Третій, який зараз також служить у ЗСУ, був водієм, логістом і відповідав за фіксацію аудіофайлів. Зрештою, ми зібрали цю команду і поїхали у Херсон, де взяли кількадесят інтерв’ю. Пізніше зібралася команда із промоції книги: це Ная Новак, Марія Глушко, ілюстраторка Аліна Компанець. Також, звісно, Вікторія Гром.

І так співпало, що процес мого потрапляння до війська якраз тоді вже був повністю фіналізований. Тоді я мав можливість заступити [на службу] на підконтрольний наразі берег Херсонщини. Тому я прожив цей досвід і як автор, і як військовослужбовець, і як людина Півдня. Тому що я сам із Мелітополя. Це моя земля, це те, за що я тримаюся, це та частина ідентичності, завдяки якій мені вдається виражати себе і давати голос тому, що було раніше непоміченим.

Мені здається, дуже важливо балансувати такі речі: коли ти можеш розповісти про себе і при цьому підсвітити непомічені раніше частини локальної ідентичності. Мелітополь окупований буквально з третього дня повномасштабної війни, це відбулося дуже неочікувано, дуже швидко. І тому для мене це можливість попрацювати з півднем.

Тим паче, Херсон настільки схожий на Мелітополь. Я не знаю, чи правильно порівнювати міста. Але якщо прибрати нюанси — це два міста, де живуть мої південні люди, де оцей літній, весняний вітер дме в обличчя, і вам хочеться просто зайти в поле, лягти в цьому полі і розчинитися. Тому це такий homecoming був. Писати цю книгу було навіть свого роду терапією, можливістю закрити гештальт того, що я, скоріш за все, ніколи не повернуся додому.

Писати книжку у прифронтовому місті

— Як і коли ви писали The Flood?

Книжка майже повністю написана на зйомній квартирі у Херсоні, де ми проживали із другом Третім. На стіні була дошка візуалізації. Там, як у справжньому детективі, були фотографії героїв нашої книги. І я кожного ранку прокидався і дивився на них.

Книжка часто сама диктувала себе, деякі речі ставалися з нами. Наприклад, там є епізод, який розгортається на території так званого блошиного ринку. Ті предмети, які головний герой придбав на барахолці, ми справді там придбали. Вони досі лежать у мене в квартирі. Більшість артефактів, які згадуються у книзі, не вигадані там заради якогось красивого епізоду. Їх наші читачі зможуть потримати у руках, якщо прийдуть на презентацію.

Поки ти вдома, небезпека присипляється. Немає відчуття, що той КАБ, який приземлився за три хати від вас, мав приземлитися на вас. Абсолютно неадекватні адреналінові гойдалки. Це були мої перші місяці військової служби, бажання показати себе, оці всі речі. Але я би не сказав, що та небезпека якось нас зупиняла.

— Як ви обирали, хто буде головними героями?

— Щоб читач не губився, я навмисне відділив [персонажів] від справжніх людей, які мають імена. І головного героя ми знаємо як The Clocksmith — тобто людина, яка займається годинниками. Цей персонаж переїжджає до Херсона, адже його знайомий порадив йому там задешево зняти майстерню.

Цей образ був створений саме таким, аби показати ефект занурення чужинця у простір, який є специфічним, можливо, осібним. А також, щоб очима чужинця показати досвід перебування в місті, взаємодії із різними соціальними верствами, із людьми, які пережили війну і підрив цієї дамби, як військові, як цивільні, як родичі військових, як люди, які були в окупації.

І, звісно, його подорож частково повторює нашу подорож з командою по Херсонщині: як ми шукали героїв, де ми спілкувались, де ми записували інтерв’ю. Але також вона повторює і деякі архетипні сюжети пошуку себе — тобто людина потрапляє у місто, аби відкрити свою справу, але зрештою вона краще розуміє саму себе.

— Що ви винесли для себе, працюючи над книгою?

— Крім очевидного, що росіяни — це терористи, є ще один важливий момент. Це те, що «рускіє своіх бросают». Якщо порівняти ситуацію на правобережжі і на лівобережжі — це небо і земля. На правобережжі всі, хто міг, волонтерили і забирали людей. На третій-четвертий день у Херсоні відбувалися вже буквально перегони за право врятувати котика. На лівобережжі наших, які мали хоробрість перетнути Дніпро і спробувати вивести людей, було більше, ніж російських волонтерів.

«Російська» частина волонтерів часто складалася із, наприклад, спільноти кримських татар. У книзі зафіксовано, що спільнота кримських татар організувала евакуацію, спроби зробити шелтер. Вочевидь, йдеться не про росіян, а про наших людей, які так само перебувають в окупації. Тобто якихось військ «визволителів», які прийшли на допомогу, просто не було. Більше того, вони розстрілювали власних піхотинців, які застрягли і намагалися врятуватися.

Ну, і тут на противагу наш досвід, як ми справляємося з трагедією, як вона нас єднає. Книжка є згустком оцієї любові одне до одного.

Втрачене мистецтво

— Чому потрібно окремо говорити про тему підриву Каховської ГЕС?

— Бо ми бачили зі світових ЗМІ, що дуже швидко наратив перейшов у бік: «Ну, якось там підірвалося, нещасний випадок». Тому — показати, як було насправді, дати голос людям, які брали безпосередню участь у цих подіях і, зрештою, спробувати зобразити землю, яка це все пережила.

До питання, чому варто саме на цю тему говорити: була така художниця Поліна Райко. Вона лишилася сама і вже у віці 60+ почала малювати. Абсолютно несподівано. І що вона обирає своїм полотном? Вона обирає свій дім. Там у неї є біблійні елементи, елементи якоїсь пострадянської символіки, бо вона прожила в СРСР. Є елементи української айдентики, є тварини, тобто дуже багато речей, які, як потік свідомості, поєднуються і покривають стіни її хати. Будинок не отримав якогось офіційного визнання, але були люди, які наглядали за ним. Росіяни підривають дамбу, і будинок (в Олешках. — ред.) затоплено, вода доходить до самої майже стелі. Навіть думки не було в окупантів, що цей будинок має культурну цінність. Залишилося буквально кілька сантиметрів кладки десь під самою стелею. Решта змита водою.

Загалом у книзі є багато мистецтва, тому що один із центральних елементів книжки — це херсонський художній музей. Той самий, який було пограбовано росіянами. Я знав, що туди потрапити неможливо, навіть журналістів не пускають. Це Корабельний район, воно прострілюється все, краще не чіпати. А потім знайшли вихід на працівників музею, які дозволяють нам потрапити всередину. І стається дещо дуже химерне: персонаж потрапляє всередину музею вперше до того, як я встиг сам туди потрапити. Епізод, де персонаж піднімається на башту, де розташований міський годинник, майже ідентичний моїм переживанням, які я описав за тиждень-півтора до того. Попри те, що я ніколи в цьому музеї не був.

У цій книзі справді наявний шар містики. Тому що ми говоримо про землю, і земля має різні втілення, різні способи заявити про себе, так? На мою думку, Херсонщина відгукується, коли намагаєшся говорити з нею, працювати в художньому сенсі.

Історії з півдня

— Чи десь викладені додаткові матеріали, які ви збирали для книжки?

— Наприкінці книжки ми розмістили QR-код, який приведе читача на сайт, де ми викладаємо усі аудіозаписи, фотографії, деякі відео. Значна частина відео — це те, що знімали герої нашої історії. Наприклад, є персонаж Техас, спецпризначенець. Він брав участь у ліквідації наслідків підриву росіянами Каховської дамби. Він плавав аж на лівобережжя витягувати звідти людей.

Є відео з тим, як він з його екіпажем потрапили під обстріл і були вимушені вести стрілецький бій, перебуваючи на човні, який не обладнаний взагалі для бойових потреб, повний цивільних. Росіяни спочатку дочекалися, поки цивільних загрузять, розуміючи, що люди втратять мобільність, і вже потім відкрили обстріл. Дуже сильно пощастило, що була можливість нанести по росіянам артилерійське ураження. І просто величезне щастя, що ніхто (з українців. — ред.) не загинув у цьому бою. Весь цей час вівся стрім з мавіка, це відео ми розмістили на нашому сайті.

Є відео також іншого волонтера, який ризикуючи життям плавав на лівобережжя. До того, як почалася повномасштабна війна, у нього була своя агенція човників-таксі. Тому що у кожного херсонця, який себе поважає, є дача. У більшості ці дачі на лівобережжі. Один із наших героїв настільки добре знає [річку] Дніпро, що він розумів, що якщо не попливе і не спробує врятувати людей, то більшість на тих порогах, на підводних течіях загубляться. Як мінімум їх винесе у Чорне море, а як максимум їх розстріляють росіяни. І він плавав витягувати людей. У нас є декілька кадрів, як він займався цією місією.

Деякі історії, описані у книзі, мають продовження. І це продовження ми зможемо розмістити лише на сайті, аби не зміщувати структуру книжки.

Наприклад, один із наших героїв — співзасновник фонду «Справжні» Олег Дегусаров. Волонтер, людина з золотим серцем, яка переодягалася у рясу священнослужителя, аби ще під час окупації Херсона допомогти людям з цієї окупації виїхати. Адже сам Олег вчився у духовній семінарії на заході країни, коли почалася повномасштабна. Він зірвався з навчання, поїхав у рідний Херсон до матері.

Він подумав, що росіяни ніби як теж православні, ніби хоч якісь, можливо, спільні цінності десь є. І є шанс використати свій сан, щоб допомогти людям покинути цю територію. І він це робив, і робив у страшних умовах. Йому неодноразово погрожували зброєю, був момент, коли йому розбили вікно машини. Але завдяки Олегові купа людей змогли виїхати з окупованого ще Херсона. Потім, звісно, щойно починається повінь, Олег починає допомагати: купувати човни, вивозити людей із затоплених будинків.

Олег Дегусаров допомагав усім, хто звертався, тому що фонд «Справжні» дуже відкритий. Коли ми приходили в гості до Олега, там прямо в холі офісу були отримувачі допомоги, з якими спілкувалися волонтери, тобто я бачив, наскільки там все активно відбувається. І вже після запису наших інтерв’ю Олег разом із двома колегами з фонду потрапив під прицільний обстріл FPV-дроном. Його колега, який був за кермом авто, загинув. Олег отримав поранення. І це одна з таких сторінок реалій, з якими Херсон зараз стикається.

— Як би ви описали книжку одним реченням або кількома словами? 

— Я би її описав так, як вона сама себе називає. Це книга любові.

Тому що це історія, побудована з любов’ю, просякнута любов’ю і виключно завдяки любові створена. Тому що окупація — це відчуття того, що усі сторони вас покинули, на вас находить величезна хвиля води, але ви зберігаєте усмішку, зберігаєте жагу до життя, виїздите з окупації і говорите про свій досвід, ви живете далі.

Що, крім любові, може змусити вас триматися і не опустити руки?